Розділ 6

Коли двері зачинилися за Халідом, у домі стало надзвичайно тихо. І незвично просторо. Я стояла посеред вітальні, ніби вперше в житті ступила на справжню землю. Без наглядачок позаду. Без камер. Без жіночих криків за зачиненими дверима.

Я вільна.

Це слово досі лякало мене більше, ніж тюрма. Свобода – невідоме. Але водночас таке солодке.

Я повільно зняла хіджаб. Мої пальці тремтіли, але я дозволила собі відчути легкість. Повітря торкалося шиї, волосся спадало на плечі. Я дивилася на себе у велике дзеркало в коридорі й бачила іншу жінку. Стриману, але живу.

Довго вибирала, яку абаю вдягнути. Врешті зупинилася на ніжно-блакитній, із тонкою вишивкою по краях. Вона лежала в шафі поруч з іншими подарунками від Халіда. Я нічого не просила, але він все підготував, мов знав, що мені потрібно буде саме це.

На зап’ястя наділа тонкий срібний браслет. До нього пасували сережки, прості, але витончені. Я на мить уявила, що Халід повернеться додому й побачить мене такою. Чи буде йому приємно?

Я відігнала думку, але всередині щось потепліло. Це було дивно хотіти комусь сподобатися. Я давно не дозволяла собі цього.

Коли вийшла у внутрішній двір, охоронець біля вхідних воріт чемно привітався. Ще один чергував біля бічного входу. Я ніяково всміхнулася, не знаючи, чи варто щось говорити. Але обидва схилили голови з повагою, мовляв, тепер це і твій дім, пані.

— Пані Аміро, — почувся тихий голос за спиною. — Чи не бажаєте прогулятися? Я покажу вам сад і внутрішній дім.

Я обернулася, то була покоївка Назма. Її м’які риси обличчя та щира посмішка одразу розвіяли напругу. Я кивнула.

— Дуже хочу. Я… ніколи не жила в такому місці.

Назма посміхнулася ширше:

— Це дім щасливих жінок. Ви побачите.

***

Ми пройшлися садом. Там цвіли жасмини, ледь доторкаючись пелюстками до теплого вітру. Назма розповідала про кімнати, про кухню, про окрему бібліотеку, навіть про зимовий сад. Я слухала, але не могла не думати про Халіда.

— Назмо, — тихо запитала я, коли ми зупинилися біля фонтану. — Чим пан Халід… займається? Я майже нічого про нього не знаю.

Вона злегка здивувалася.

— Пан вам не розповідав?

Я похитала головою. Назма опустила погляд, а потім відповіла:

— Халід аль-Хашемі – один із найбільш впливових людей у нашому регіоні. Йому належить низка компаній, що працюють у нафтогазовому секторі, будівництві, технологіях. Він має добрі зв’язки з урядом, поважає традиції, багато жертвує на благодійність. І при цьому… він дуже скромний. Ви не знайдете його фото у глянці чи у світських новинах. Він не той, хто шукає уваги.

Я мовчала. Слова Назми звучали чужо. Вони не вкладалися в образ чоловіка, що сьогодні вранці сам наливав мені каву і розповідав про свою покійну дружину.

— І він завжди був сам? — обережно уточнила я.

Назма поглянула на мене з теплом.

— Так, дванадцять років і жодної жінки. Йому багато кого пропонували, але він відмовлявся. Ми всі здивувалися, коли пан Халід заговорив про шлюб. Та ще й так раптово. Але... — вона зробила крок ближче. — Я ніколи не бачила його таким спокійним, як з вами.

Я опустила очі. Спокій... Чи не це він сам учора назвав тим, чого шукає?

Можливо, я не повинна боятися Халіда. Можливо… я теж можу навчитися спокою.

***

Цілий день я намагався зосередитися на цифрах, ділових зустрічах, графіках. Люди говорили до мене, я відповідав. Розв'язував питання, підписував документи, слухав аналітиків. Але думки поверталися до неї.

Аміра.

Її погляд опущений, ніби боялася підвести очі на мене. Її голос  тихий, як шелест вітру за вікном. Її покірність аж надто глибока, майже тривожна.

Я бачив у її жестах не сором’язливість, а страх. Той, що в’їдається в кістки й робить з жінки тінь. І ця тінь жила під моїм дахом.

Знав її історію. І навіть більше, ніж вона могла здогадуватись. Те, що вона потрапила до Дар аль-Реая через наклеп, було несправедливістю. Те, як довго вона там залишалась було трагедією. Усі ці роки вона не мала права ні на слово, ні на вибір, ні на захист. І тепер жила так, ніби й далі не має.

Я не міг змусити Аміру розквітнути силою. Але міг створити для неї простір, де не потрібно боятись. Місце, де можна знову відчути себе живою.

Після останньої зустрічі я не повернувся одразу додому. Не міг. Я поїхав туди, де не був уже років десять: у маленьку крамницю, де колись купував улюблені фініки для моєї покійної дружини. Власник упізнав мене і мовчки склав найкраще, що мав: халву, мигдалеве печиво, медові цукати, горіхи з фініками. Я взяв усе, не питаючи, чи Аміра це любить. Бо не знав.

Потім квіти. Стояв над кошиками з трояндами, ліліями, жасмином, мов незграбний юнак. Я не уявляв, що їй до вподоби. Але рука сама потягнулася до м’яких блідо-рожевих пелюсток. Вони нагадали мені її, тендітну, майже прозору.

Коли під’їхав до будинку, вечір уже обіймав місто теплом. Ворота відчинилися, охорона привіталася. Я вийшов з авто з оберемком квітів і двома пакетами з солодощами. І щось у мені,  давнє, забуте,  завмерло.