Розділ 5

Ранок в Ер-Ріяді пахне кавою. Цей запах завжди заспокоює, терпкий, насичений. Я сиджу у вітальні біля великого вікна, крізь яке сонце щедро розливає м’яке світло на килим. У руці чашка арабської кави, гіркувата, з кардамоном, саме так, як я люблю.

І раптом я чую кроки, обережні, ніби людина боїться залишити слід.

У дверях з’являється Аміра. Укрита з голови до п’ят, навіть обличчя ховає за чорною тканиною, залишаючи відкритими лише очі. Великі, темні, стривожені. Вона зупиняється біля входу, опускає голову і ледь чутно вітається:

— Ассаляму алейкум, пане

Моя рука завмирає над чашкою. Аміра настільки обережна, наче в цьому домі може бути лише гостею. Її голос тихий і розгублений. Але це її дім.

— Валяйкум ассалям, Аміро, — відповідаю спокійно. — Прошу, сідай.

Жінка нерішуче наближається й сідає на край м’якого дивану, наче готова будь-якої миті знову зникнути. Я роблю ковток кави й відкладаю чашку.

— Ти не мусиш носити паранджу вдома. Тут ти у безпеці, і маєш право почуватись вільно. Якщо захочеш, можеш носити абаю, або просто щось зручне. Це твій дім, Аміро.

Її погляд опускається. Вона не каже нічого, лише ледь помітно киває.

— На вулиці хіджабу буде цілком достатньо, — додаю м’яко. — Я не забороню тобі прикриватися, якщо ти цього бажаєш. Але знай: я не вимагаю цього.

Аміра знову киває. Погляд залишається опущеним, руки складені на колінах. Жінка застигла в стриманості й сором’язливості, що видає більше, ніж будь-які слова. Я бачу її напруження, не від страху, ні, а від звички жити в тіні.

Я натискаю кнопку на пульті, і до вітальні заходять троє людей: старший дворецький Салім, покоївка Назма і кухарка Худа.

— Підійдіть ближче, — звертаюся до них, а коли всі зупиняються на поважній відстані, додаю: — Хочу вас офіційно познайомити.

Я поглядаю на Амiру, що досі сидить, злегка схиливши голову.

— Це пані Аміра. Вона моя дружина і від сьогодні ваша господиня. Ви маєте слухатися її, так само як і мене. Вона керує цим домом, і я не потерплю жодної неповаги.

Салім одразу опускає голову в пошані.

— Барак Аллаху фік (арабський вислів, який означає "Нехай Аллах благословить тебе")  Вітаємо пані Аміру у вашому домі.

— Ласкаво просимо, пані, — додає Худа з м’якою посмішкою. — Якщо чогось забажаєте, скажіть мені, я завжди поруч.

Аміра сидить мовчки, але я бачу, як її пальці стискають тканину сукні. Я знаю, як важко їй зараз опинитися серед чужих, серед служниць, серед світла, якого, можливо, давно не знала. Її мовчання – це не гординя, а обережність.

Коли персонал дому виходить, я повертаюся до дружини.

— У цьому домі ти не в’язень, ти - господиня. Пам’ятай це.

***

Я не знала, як сидіти. Як дихати. Як дивитися на нього. Мій чоловік, мій рятівник, мій незнайомець. Халід аль-Хашемі – той, чиє ім’я тепер записане поруч із моїм у шлюбному контракті,  сидів навпроти спокійно, зі світлом у темних очах, яке я не могла витримати.

— Чи є щось… що я маю робити? — зібралася з силами й запитала я, не піднімаючи голови. — Чим я можу бути корисною?

Кілька секунд тиші.

— Ти можеш робити все, що забажаєш, Аміро. — Голос Халіда був спокійний. — У тебе повна свобода.

Свобода… Слово, що ранило сильніше, ніж кайдани.

Я не повірила одразу. Не могла.

— Але… Що ти любиш? Що мені робити, щоб… задовольнити тебе?

Я знала, як це звучить. Як навчена рабиня. Але я і була нею. Дар аль-Реая навчив підлаштовуватись, вгадувати бажання і прогинатися.

Халід мовчав, і мені здалося, що я його образила. Я трохи зсунулася на краю дивану, приготувавшись до холодної відповіді, до осуду, до глузування.

— Ти нічого не мусиш робити, — м’яко сказав він. — Аміро, я нічого не чекаю від тебе. Мені не потрібне служіння. Я хочу тільки спокою і тепла. Справжнього, не вимушеного.

Я насилу вдихнула.

— Ти не мусиш мене любити, не мусиш нічим жертвувати. Я не купив тебе, я одружився з тобою, — його голос залишався м’яким, але в кожному слові була непохитність.

Я крадькома зиркнула на Халіда. Уперше  коротко. І побачила щось інше в його очах. Не володаря, а людину.

— Дванадцять років тому… — почав він, і його погляд повільно опустився на руки. — Я втратив дружину. Її звали Саїда. Вона була на восьмому місяці вагітності. Ми потрапили в аварію. Водій заснув за кермом. Вони загинули, а я вижив. Але з того часу… я був сам.

Я не знала, як на це реагувати. Відчула стиск у грудях. Мені хотілося щось сказати, але слова застрягли в горлі.

— Я дав Саїді обіцянку, що не дозволю іншій жінці торкнутися мого серця. І я тримав цю обітницю. Я не одружувався, не шукав. Жив роботою, справами… поки не почалися сни.

Халід сказав це так просто, ніби говорив про погоду, а я завмерла.

— Останні кілька місяців я щоночі бачив її. Саїда приходила до мене уві сні завжди однаково. Вона сиділа навпроти й казала: «Ти маєш дати шанс собі. І тій жінці, яку замкнули в темряві. Звільни її». Я не розумів, про кого вона, але сон повторювався знову і знову.