Розділ 3

Шум голосів, сміх і мелодійні переливи музики заповнювали велику залу. Я сиділа поруч із Халідом, наче статуетка, що не сміє поворухнутися. На пальці важко відчувалася обручка з масивним каменем, яка здавалася і красивою, і водночас холодним ланцюгом. Моя рука лежала нерухомо на коліні, і я відчувала, як пульсує кров під тонкою шкірою. Це був бенкет на честь святкування мого весілля.

Навколо нас, здавалося, зібрався весь Ер-Ріяд (столиця Саудівської Аравії). Чоловіки в бездоганних довгих сорочках і ґутрах, жінки в розкішних абаях. Вони їли, сміялися, спілкувалися, іноді кидаючи на мене зацікавлені погляди. Чужі мені люди. Їхні обличчя були розмитими плямами в моїх очах, а голоси зливалися в суцільний гул. 

На столах були гори їжі та різних смаколиків: солодкі тістечка, фрукти, вишукані закуски, м'ясні страви, аромати яких дурманили голову. Я відчувала голод, але не могла нічого проковтнути. Кожен шматочок здавався грудкою, що застрягне в горлі.

Весільна сукня була розкішною. Її ніжне мереживо та перли виблискували під світлом люстр, але вона тиснула. Тисла на груди, немов невидимі пута, що не дозволяли дихати. Кожен рух був болісним, кожен вдих поверхневим. Я почувалася манекеном, на який одягли чуже життя. Мій білий хіджаб, такий легкий і повітряний, здавалося, перетворився на важку вуаль, що душила мене.

Я почувалася погано. Не тільки фізично від тісного вбрання, а й внутрішньо. Уся ця пишнота, ця радість, яка була такою чужою, тиснула на мене. Мені хотілося втекти. Сховатися десь, де ніхто мене не знайде. Де я зможу просто бути сама собою: зламаною, але вільною від чужих поглядів та очікувань.

Поруч зі мною сидів Халід. Він час від часу кидав на мене погляд, спокійний, але пронизливий. Чоловік розмовляв з гостями, приймав привітання, його голос був впевненим і владним. У ньому не було ані краплі сумніву, ані тіні болю, який шматував мене. Для нього це був звичайний день. Звичайне весілля. Для мене – перехід. Міст через прірву, що веде в невідомість.

І ця невідомість була найстрашнішою. Я розуміла, що буде далі після цього банкету. Залишиться лише він і я. У цьому великому, чужому домі. Шлюбна ніч. Страх стискав моє нутро, змушуючи тремтіти. Я не знала, яким він буде чоловіком, коли зникнуть всі ці посмішки та гості. Чи буде він ніжним, чи жорстоким? Чи побачить він у мені лише порожню оболонку, чи щось більше?

Моє серце билося так сильно, що я відчувала його стукіт у вухах. Я просто мовчала, слухаючи голоси, що пролітали повз, дивлячись на мерехтіння вогнів. Я була тут, але водночас не була. Моє тіло сиділо на цій позолоченій стільниці, а душа шукала порятунку в спогадах про те, що я майже забула. Про сонце над головою в Дар аль-Реая, про той крихітний шматочок неба, що дарував мені надію, що одного дня все закінчиться. І ось воно закінчилося. Але що почалося? Я не знала. І це незнання було нестерпним.

***

Ще до того, як я встигла щось зробити сама, до кімнати ввійшли дівчата.

— Дозвольте, пані, — м’яко мовила Назма, і я лише кивнула, не піднімаючи очей.

Мене не питали, як я себе почуваю. Не питали, чи готова. У східних домах це не обговорюється. Особливо з жінкою, яка щойно стала дружиною такого чоловіка, як Халід аль-Хашемі.

Мене мовчки почали роздягати. Важку весільну сукню зняли з обережністю, ніби вона була зі скла. Шар за шаром спадали тканини, і з кожною миттю я почувалася все більш відкритою, незахищеною. Коли дівчата зняли хіджаб і торкнулися мого волосся, я стиснула губи, не від болю, а від сорому, що палав під шкірою.

— Ви дуже красива, пані, — прошепотіла одна з них, укладаючи моє волосся у легкі хвилі.

Моє обличчя знову прикрасив макіяж, легший, ніж весільний. Вони нанесли на мої вилиці трохи рум’ян, підкреслили очі, зволожили губи чимось ніжним, трохи солодким на смак. Я відчувала себе ніби натягнутою струною. Зовні я гарна, а всередині  налякана до кісток.

— Все готово, пані, — мовила Назма. — Ми залишимо вас.

Я кивнула. Їхні кроки віддалялися. І залишилася тиша.

У мереживній, тонкій білизні кольору слонової кістки, з тонкими бретелями та квітковими візерунками. Поверх у мене довгий шовковий халат, майже прозорий у світлі лампи, з поясом, зав’язаним на вузол. Я намагалась заховатися в ньому, як дитина в ковдрі, але тканина не давала захисту. Лише створювала ілюзію.

Я сіла на краєчок ліжка, ноги, як ватяні. Халат ледь торкався щиколоток, шовк холодив шкіру. Я тремтіла, але не від холоду, а від очікування.

А що, якщо він... очікує більше? Що, якщо я не зможу?

Я не знала, яка Халід людина в близькості. Чи буде жорстким? Чи ніжним? Чи терплячим? У цьому світі жінка не питає. Вона підкоряється. А я більше не в Дар аль-Реая. Я в його домі. І його дружина.

Раптом... ручка дверей опустилася.

Серце перестало битися на мить. Я завмерла. Двері прочинились беззвучно і він увійшов.

Халід.

У білому домашньому одязі. Його волосся трохи розкуйовджене, погляд важкий, глибокий. Очі ковзнули по кімнаті, а потім зупинились на мені.

Я не могла дихати. Сиділа, схиливши голову, ховаючи погляд у підлогу. Руки стиснуті в кулаки. Мовчання між нами було густішим за повітря. Наче час зупинився, давши мені ще кілька ударів серця, перш ніж усе зміниться.