Розділ 2

Автомобіль плавно зупинився. Я не наважувалася підняти голову, але відчувала, що ми прибули. Дверцята мого боку відчинилися. Я здригнулася, коли чужа рука лягла мені на лікоть, допомагаючи вийти. Навіть через тканину абаї я відчувала тепло його долоні. 

Ми стояли перед величезним будинком, схожим на палац із казок. Світлий камінь виблискував під саудівським сонцем, а зелені насадження довкола здавалися оазисом у пустелі. Широкі сходи вели до масивних дерев'яних дверей. Це був чужий, просторий дім, що кричав про багатство та статус. Дім, у якому я тепер мала жити.

На порозі вже чекали три дівчини-служниці, їхні обличчя були незворушними, а погляди покірними.

— Відведіть пані до кімнати. Допоможіть з усім, — пролунав голос Халіда. Він був глибокий, з нотками владності, але без різкості. 

Одна з дівчат, молода, з великими карими очима, зробила крок уперед.

— Ходімо, пані.

Пані... Це слово прозвучало так дивно після років, коли моє ім'я майже не використовували, а частіше зверталися з презирством. Вона повела мене всередину.

Будинок був ще просторішим, ніж здавався зовні. Прохолодний мармур під ногами, високі стелі, оздоблені складними візерунками. Ми пройшли довгим коридором, перш ніж зупинилися біля подвійних дверей. Дівчина відчинила їх, і я увійшла.

Це була розкішна, світла кімната, оповита ніжними, золотими відтінками. Велике ліжко з балдахіном, м'які килими на підлозі, різьблені меблі з темного дерева. Усе це було так несхоже на мою клітку в Дар аль-Реая, що я на мить завагалася, чи не бачу я сну. 

По центру кімнати, на елегантному манекені, сиділа весільна сукня. Вона була білосніжна, розшита перлами та тонким мереживом, її довгий шлейф спадав на підлогу. Це була сукня, про яку мріє кожна дівчина, але не я. Не та, яка щойно вирвалася з пекла.

Дві дівчини-служниці підійшли до мене. 

— Дозвольте, пані, — промовила та, що відкривала двері, і її руки обережно потягнулися до мого хімару. 

Я стояла нерухомо, дозволяючи їм зняти з мене чорний одяг, що так довго був моєю бронею. Хіджаб, потім абая. Я відчула прохолоду повітря на своїй шкірі. Яка дивна свобода зняти одяг, що тебе покривав, і відчути себе більш незахищеною, ніж будь-коли.

— Ласкаво просимо до вашої ванної кімнати, пані, — сказала інша дівчина, кивнувши в бік сусідніх дверей. Вони провели мене туди й залишили.

Я залишилася сама в величезній мармуровій ванній кімнаті, де стояла велика, блискуча ванна. Дзеркало на стіні відбивало моє обличчя:  бліде, змучене, з очима, що все ще зберігали тінь страху. Я дивилася на себе, і це було майже як дивитися на незнайомку. Чи це все ще я, Аміра? Чи щось у мені померло за ці роки?

Страх стиснув горло. Я розуміла, що мушу привести себе до ладу. Сьогодні весілля, а потім... потім шлюбна ніч. Я не знала, чого очікує від мене цей чоловік, але відчувала: він не має бути розчарований. Я повинна бути гідною. Гідною того, щоб отримати цю свободу, яку він мені дарував, хоч і під такою високою ціною.

Сльози навернулися на очі, обпікаючи щоки. Гіркі, беззвучні сльози, що змивали залишки страху та приниження. Я увімкнула воду, і гаряча пара почала наповнювати кімнату. Я зробила крок у ванну, занурюючись у теплу воду. Відчуття чистоти було майже болючим після років пилу і відчаю. Я взяла ароматне мило, потім якесь масло, обробляючи свою шкіру, немов намагаючись стерти з неї всі спогади про біль. Моє тіло боліло від побоїв, а душа від принижень, але я мусила бути сильною.

Коли я вийшла з душу, дівчата вже чекали. Вони обережно витерли моє волосся м'яким рушником, потім почали наносити макіяж. Ніжні дотики пензлів на моєму обличчі здавалися нереальними. Вони приховали синці під очима, надали моїм губам кольору, а погляду глибини. Це був не макіяж, а маска. Маска, яка мала приховати справжню мене, зламану, але не скорену.

Потім вони допомогли мені одягнути білий хіджаб, що був із тонкої, майже прозорої тканини, прикрашений вишивкою. Він покривав моє волосся, але не обличчя. Лише потім настала черга весільної сукні. Вона була важкою, але її тканина була такою м'якою, як хмара. Кожна перлина, кожне мереживо здавалося витвором мистецтва. Я почувалася лялькою, яку готують до вистави.

 — Пані, це для вас, — одна з дівчат простягнула мені невелику скриньку з прикрасами. Всередині блищали золоті сережки, тонке намисто та браслети. 

Коли все було готово, вони відійшли. 

— Ми чекатимемо на вас біля дверей, пані.

Я залишилася одна. У кімнаті, що була розкішною, але все ще здавалася кліткою. У білій весільній сукні, що була символом нового життя, але відчувалася як вбрання для жертвоприношення. Я дивилася у дзеркало на своє віддзеркалення. Це була наречена. Але її очі були сповнені невисловленого страху і болю.

***

Мої пальці судомно стискали тканину сукні. Серце калатало так голосно, що здавалося, його чують і за стінами. Я підвелася повільно, наче рухаючи тіло, яке не мені належить. Сукня була важка, кроки ще важчі. 

Дівчата йшли попереду, я за ними, наче тінь. Ми минули той самий коридор, мармур, різьблені колони, що здавались чужими мені так само як і моє нове обличчя у дзеркалі.

Нікях мав відбутися в окремій кімнаті для жінок. Чоловіки зібралися в іншій, так вимагала традиція.