Розділ 1

«Я, Аміра бінт Салман, за власною волею погоджуюсь вступити у шлюб з Халідом аль-Хашемі…»

Власна воля?

Я підписала, не думаючи. Точніше не дозволивши собі думати. Бо якщо думати, то можна злякатися. А я не мала на це права. Не тут і не зараз.

Ледь кулькова ручка торкнулась паперу, одна з працівниць центру піднялась з місця й стиснула губи.

— Забирай речі, Аміро. Ти вільна.

Вільна...  Так вони це назвали.

Я встала, але ноги не слухались. Здавалось, я рухаюсь у сні. Рухаюсь тілом, якого більше не відчуваю. Йшла знайомим коридором: сірим, вологим, зі стінами, що пам’ятали більше стогонів, ніж молитов. Тут пахло хлоркою і болем. Це місце не мало жодного вікна, але знало, як задушити навіть найяскравішу душу.

Моя кімната чи радше клітка. Мовчазна камера, де я жила останні місяці, а може, й роки, я вже не рахувала. Тут було лише ліжко, подертий матрац і Коран на підвіконні, який хтось залишив до мене. Я тримала його, як талісман.

Я взяла його першим до своєї сумки.

З одягу у мене абая, пара спідньої білизни, стара хустка і сандалі. Більше нічого. Я нічого не мала, крім імені. Та й те могло зникнути, якби не сьогодні.

Паспорт і телефон не повернули мені. Їх передали… йому.

Я не знала, що страшніше: залишитись тут назавжди чи поїхати з незнайомцем, про якого знала лише ім’я, вік і статус. Халід аль-Хашемі. 49 років. Вдівець.

Він міг бути ким завгодно. Міг бути добрим. А міг бути гіршим за все, що я вже бачила. Але я не мала вибору. Мені залишалось тільки довіритись долі і Аллаху.

Я вийшла з дверей Дар аль-Реая, і сонце, таке яскраве, на мить засліпило мене. Повітря було іншим. Воно було гарячим і сухим, не насиченим запахом відчаю, але все одно важким. Біля брудної стіни Дар аль-Реая стояв дорогий чорний автомобіль. Блискучий, елегантний, він здавався елементом з іншого світу. Світу, який я забула. Світу, який мені обіцяли, але ніколи не показували.

Водій у білому відчинив дверцята й буркнув:

— Сідай.

Не «будь ласка», не «ходи». Просто: сідай.

Я опустила погляд, послухалась. Мовчазно, мов тінь, я ковзнула на м'яке шкіряне сидіння. Салон автомобіля пахнув шкірою та дорогими парфумами, абсолютно не схожими на запахи мого ув'язнення. Мої пальці стиснулися на колінах. Мені було страшно. Свобода була тут, на відстані простягнутої руки, але вона була загорнута у невідомість. І це невідомість була жахливішою за знайомий жах моєї клітки.

Хвилина, дві, три... Мовчанка була нестерпною. А потім  відчиняються інші двері.

Я не підвела голови. Хіджаб затуляв обличчя. Тільки очі могли бачити, якщо дозволити собі дивитись. Але я досі сиділа з опущеним поглядом, як мене вчили.

Погляд чоловіка відчула шкірою, як вогонь, що обпікав крізь абаю. Повільно, обережно, я дозволила собі підняти очі. Зазирнути бодай на мить. Халід аль-Хашемі.

Він був… старший. Це було видно з першого погляду. Обличчя з чіткими рисами, темна борода з сивиною, зморшки біля очей, але не від сміху, від думок. Його погляд був важкий. Він не кликав і не відштовхував. Просто дивився.

І я… теж.

Наші погляди зустрілися. Мовчки. Ніби час на мить зупинився. Ніби в цьому закритому салоні повітря стало ще густішим.

Я не знала, ким він є у середині. Не знала, чи буде мені другом, чи катом. Не знала, що чекає мене далі. Але точно знала одне: повернення вже не буде.

Автомобіль рушив, плавно виїжджаючи з брудної вулиці. І я мовчки  поїхала зі своїм майбутнім чоловіком. У невідоме. У майбутнє.  У волю… чи в іншу в’язницю – це вже покаже час.