Пролог

Усе, що ви прочитаєте – лише казка. Усі події, герої та імена є вигадкою автора.

Якщо в них хтось впізнає себе, значить, у кожній казці справді є крапля істини.

Але лише одна крапля… решта тільки магія.

Я не плакала, коли батько привіз мене сюди.

Не плакала, коли вони забрали мій телефон, роздягли до тіла, дали стару абаю і номер замість імені.

Не плакала, коли мене вперше замкнули в кімнаті без вікон.

І навіть тоді, коли старша наглядачка вдарила мене долонею по щоці так сильно, що у вухах зазвучало, я мовчала. Бо вже знала: за сльози тут карають. За погляд карають. За слово тим більше. А за правду… за правду я сюди й потрапила.

Дар аль-Реая… Вони називають його домом турботи, але насправді – це пекло, прикрите шепотом молитов. Тут тобі ламають не тільки кістки, а й душу. І роблять це мовчки, методично, з посмішкою. Як наче ти не людина, а помилка, яку просто потрібно стерти..

Я закохалася. Не в того, кого мені обрали, не в того, хто відповідав би становищу нашої родини. Моє серце віддалося чоловікові, чия кров не мала сили, а рід впливу. Коли про це дізналися всім'ї, мене не слухали.

"Засоромила сім’ю", — прошепотів батько. А потім підписав документи. Його донька, дівчина з доброго дому, стала "непокірною". І її слід "перевиховати".

З того моменту я вважалась небезпекою для суспільства.

Мені двадцять шість. Але тут я стара, порожня і тиха. Мене побили більше разів, ніж я могла порахувати. 

Надія? Я ховала її в подушці. У шепоті ночей. У Корані, який вивчала ще дитиною. Але найбільше у мріях про вихід. Єдиний законний спосіб покинути це місце – шлюб.

Хтось ззовні має забрати тебе. Погодитися взяти як дружину.

Смішно, правда?

Ти поламана, брудна в очах суспільства, нікому не потрібна. І хтось має захотіти зв’язати з тобою життя. Це майже диво.

Та сьогодні… сьогодні сталося те, чого я боялася більше, ніж ночей без світла.

Мене викликали в кімнату адміністрації. Я думала, це знову перевірка, обшуки, покарання. Але замість того на мене накинули нову абаю: чорну, важку, прикрашену золотим візерунком по краю. Занадто гарну для звичайної дівчини зі статусом “непокірна”.

"Не заплямуй честь ще більше", — прошипіла жінка, що заплітала мені косу.

Я не відповіла. Лише слухала, як б’ється моє серце.

Тепер я тут. На колінах. Зі злегка опущеною головою.

Моє волосся приховане, обличчя теж. Погляд опущений у підлогу. Руки тремтять у складках абаї. Переді мною стоїть чоловік. Я відчуваю його присутність. Його тінь падає на килим. Він мовчить. Я теж.

Мені заборонено дивитися на нього.

Не можна казати "ні".

Цей чоловік був старшим за мене на двадцять три роки. Йому сорок дев'ять ... це ціле життя, довше, ніж все моє існування. Ім'я його було Халід аль-Хашемі. Впливовий вдівець. Ці слова були єдиним, що я знала про нього. 

Доглядачки говорили про нього з повагою, навіть з острахом. "Він – милість Аллаха для тебе, Аміро", – нашіптували вони мені, їхні обличчя випромінювали неприховану зловтіху. Милість? Чи нове ув'язнення, але вже в золотій клітці? Чи обмін одного пекла на інше?

Чому він погодився взяти в дружини таку, як я?

Чому?

Не знаю. І ніхто не пояснює. 

Я вперше молилась з таким тремтінням у грудях.

Не тому, що хочу заміж. Не тому, що мрію про чоловіка. А тому, що це мій шанс. Мій єдиний вихід з клітки, де вбивають повільно.

Я ковтаю повітря, мов воду. І тоді чую:

 — Запитай її, чи вона згодна.

Голос глибокий, але не холодний. У ньому є щось… справжнє. Я підводжу погляд  на мить. Порушую правила. Лише на секунду.

Чоловік сидить навпроти. Його очі темні, серйозні. І в них щось більше, ніж байдужість. Щось, чого я не бачила роками. Він дивиться на мене без осуду.

Я знову опускаю голову. Але цього разу  не зі страху, а з подивом.

— Так, — шепочу я.

Я готова була прийняти будь-яку долю, аби тільки залишити це місце. Аби відчути сонце на своїй шкірі, аби вдихнути повітря свободи. Навіть якщо це означало знову віддати свою долю в чужі руки.