Глава 1.1

ГЛАВА 1

Ось відчувала я, що не варто погоджуватися на прохання Армана! Адже не дарма йому дали прізвисько Невдаха, яке він «гордо» проніс через усі п’ять років навчання в Академії. Практично будь-яке починання цього хлопця так чи інакше закінчувалося неприємностями.

Але ж ні! Пожаліла. Піддалася на слізні вмовляння і переконання, що тільки я можу вмовити свого батька і за сумісництвом ректора нашої Академії, залишити його в аспірантурі та виділити фінансування на проект.

Та і сам проект мимоволі викликав інтерес своїми перспективами. Портальні переміщення на далекі відстані. Все-таки, як не крути, а Невдаха – розумний і талановитий хлопець. За результатами випускних іспитів я лише на кілька балів його випередила. Якби не його рідкісна здатність притягувати неприємності, впевнена, батько і так би йому запропонував залишитися при Академії.

Ну і, що вже приховувати, у моєї доброзичливості була ще одна причина. Надто розслабилася я під час випускного! Випила лишку, чого зазвичай собі не дозволяла.

Як наслідок, тепер знаходжуся незнамо де, у цілковитій темряві, і ледве відчуваю власне тіло. Причому і гадки не маю, що взагалі відбувається!

Хоча усе начебто починалося непогано! Арман провів мене до занедбаної лабораторії Академії, яку йому виділили для дослідів. Іншим студентам, які проводили власні дослідження, діставалися кращі місця. Але аж надто погана репутація була в Армана. Нікому не хотілося, щоб лабораторія злетіла в повітря разом з усією Академією. Тому і виділили окрему занедбану будівлю, якою ніхто вже давно не користувався.

І хлопець навіть привів її у відносний порядок. Приміщення було чистим і звільненим від різного мотлоху, який був тут раніше. А в центрі лабораторії, на почесних місцях, трохи віддалік одна від одної, стояли дві «портальні арки». І їхній вигляд дійсно вражав!

Схоже, Арман усю стипендію і ті гроші, що надсилали йому батьки, витратив на матеріали. Але виглядало солідно. Невже у Невдахи і справді вийшло щось гідне? – промайнула в мене тоді думка.

Арман же з гордовитим виглядом пройшов до кліток з лабораторними щурами біля стіни. Взяв одну і підійшов до найближчої до нього «портальної арки».

– Я тобі кажу, що вже кілька десятків разів проводив досліди! Усе вийшло! Щури нормально переміщалися.

І він на моїх очах довів це на практиці, активувавши «портальну арку» та закинувши туди щура. Той, обурено заверещавши, незабаром з’явився в іншій «арці» й одразу спробував втекти. Але Арман встиг активувати конструкт «повітряної пастки». І сфера зі щуром невдовзі слухняно підлетіла до нього. Хлопець змусив її пролевітувати прямо до клітки, після чого розвіяв конструкт і з переможним виглядом подивився на мене.

– Ну, що скажеш, Ведаро?

– Скажу, що я вражена, – пробурмотіла я і з повагою подивилася на Армана.

Той, помітивши це, розправив плечі, від чого став виглядати поважніше. Але одразу ж зіпсував весь ефект, розплившись у широкій дурнуватій посмішці.

Я ж уявила собі всі перспективи цього винаходу. Та якщо Академія вкладеться в розробки, то потім з цього озолотиться! А мій татко далеко не дурень. Точно вхопиться за такий перспективний проект.

Ось тільки турбував один факт. Ідеться все-таки про Армана Невдаху. І якщо це так, то навіть чудові перспективи можуть обернутися грандіозним провалом. Чи хочу я втягувати в це батька і ризикувати його репутацією?

– А з людьми ти вже експериментувати пробував? – запитала я задумливо.

– Ні, – зніяковів Арман. – Тільки зі щурами. Ніхто не погоджувався спробувати навіть за гроші.

– А сам ти чого не спробував? – усміхнулася я.

Ще б пак хтось погодився! Самогубців немає, щоб брати участь в експериментах цього ходячого нещастя.

– Ну, – він ще більше зніяковів. – Ти ж знаєш, що зі мною постійно щось іде не так. Побоявся, що це якось вплине на результат.

– Слушна думка! – схвалила я. – Але ти ж розумієш, що щури – це одна річ, а люди – геть інша. Може, твої «портальні арки» не витримають більшої маси. До того ж іще може вплинути енергетика, якщо йдеться про мага. Тож я вважаю, що поки йти з цим до мого батька зарано.

– Але ж уже за кілька днів мені треба буде звільнити лабораторію! – жалібно подивився на мене Арман.

Що-що, а давити на жалість він умів! Кволенький, тендітний, з гарненьким, як у дівчини, обличчям і величезними блакитними очима. Прямо кошеня!

– З цим я можу допомогти, – обережно сказала я. – Попрошу батька почекати з твоїм виселенням.

– Боюся, це не допоможе, – страдницьки зітхнув Арман. – Ніхто все одно не погодиться допомогти! А привести сюди сторонніх людей, щоб проводити над ними досліди, мені точно не дозволять.

Я співчутливо покивала і тут насторожилася, помітивши, що погляд Невдахи став ще більш проникливим і жалібним.

– Ведаро, а ти не могла б сама...

– Ні, ні, і ще раз ні! – обірвала я його і люто замахала руками, зрозумівши, до чого він хилить і чому, власне, притягнув мене сюди.

Я єдина, хто нормально до нього ставився і не шарахався, як від прокаженого, наче його невезіння могло передатися як хвороба. Та ще і дочка ректора. Якщо візьму участь в експерименті і він пройде нормально, це точно збільшить шанси Армана отримати фінансування. Але, чесно кажучи, лячно.