Розділ 8.

Тайпан.

– Називай свої умови, – я подивився на Ітана, адже самотужки я не зможу здолати його. Він точно діє не сам, а для того, щоб перемогти та звільнити нашу резиденцію від зрадників, мені потрібен час, а ще ті, хто точно встане на допомогу.

– Умова перша: ти скасовуєш відбір наречених та оголошуєш переможницю. В Палаці зараз лише дві дівчини, решта покинули відбір, як ти й просив, – заявив професор.

– Але…

– Жодних але, – очі зрадника гнівно блиснули. – Друга умова: жодної магії. Хоча ти й так не зможеш нею користуватися, ми подбали про це. Завтра тут будуть Ірріс та Ліар. Вони розкажуть, що тобі робити далі. Ти ж зустрічався з цією ящіркою? Саламандрою? Вона нам також дуже потрібна. Ця дівка втрутилася в наші плани. Ми вважали, що з цим родом назавжди покінчено… Її сила надпотужна. Але не бійся, її ніхто не вбиватиме. Ми просто заберемо її сили, й використаємо в бою проти твого батька, – Ітан противно заіржав.

Я зрозумів, що розмовляти та щось говорити тут марно. Він просто збожеволів. Нормальному магу таке й в голову б не прийшло.

– Я згоден, – зціпивши зуби промовив я.

– Хороший хлопець. Я знав, що ти розумний, Полозе. Ходімо. Люція тебе познайомить з нареченою, хоч, ти напевно й так її знаєш. Террі Флора з роду Хамелеонів стане твоєю нареченою, а згодом ми зіграємо ваше весілля… Ніхто,  ніхто не має запідозрити що в Резиденції щось не так.

– Я зрозумів, – лише кивнув я. Ці гади забралися надто далеко. Все спланували, а ми виявилися неготовими. Нас застали зненацька, саме в той момент, коли ми з батьком втратили пильність.  

Я дуже добре знав цю дівчину, Флору, багато чого про неї чув та про її родину. Дівчина не менш підступна за Анаконд, любить владу та має неабиякі амбіції, до того ж володіє магією ілюзій та перетворення. Точно! Перетворення!

Здогадки, неначе блискавки, пронеслися в голові. Тепер ясно, чому саме вона… Флора, яка може бути насправді не Флорою… Але вірити в те, що Анаконди наважилися на такий ніццький вчинок, на підміну нареченою, не хотілося. Що ж, будемо грати за вашими правилами, але в цій грі ще невідомо хто переможе.

Я направився до Дівочої вежі. На вході мене зустрічала Люція. Жінка помітно схудла та виглядала виснаженою.

– Ваша Високосте! Це ви? Як же рада вас бачити живим! – вона кинулася мені в обійми.

– Це я. Зі мною все добре. А от з Палацом, схоже, не дуже.

– Іроди, вони… – жінка схлипнула, а потім озирнулася. – Ходімо, я проведу вас до террі Флори. Ви ж до неї, чи не так?

– Так, до неї, – кивнув я.

– Добре.

Очевидно, Люція боялася сказати щось зайве. Мій амулет при спілкуванні з нею не подавав сигналів небезпеки, не змінювався, тому я був певен, що ця жінка на моєму боці. Їй можна вірити. Люція вже не раз доводила свою вірність.

– Я б хотів зустрітися з нею та поговорити без зайвих очей. Типу побачення. Скажемо, на фермі? Допоможете? – подивився на управительку відбору.

– Дівчина у своїй кімнаті. Я повідомлю, що ви бажаєте її бачити. І проведу туди, – закивала головою жінка.

– От й чудово. Чекатиму там за годину. Встигнете зібратися?

– Авжеж, – знову кивок.

Я невипадково вибрав саме цю локацію. По-перше, ферма була поруч з Дівочою вежею, по-друге, я хотів переконатися в прагненнях та намірах так званою нареченої. Тільки от Флорі про це знати не потрібно. Та й ніхто не має знати, що я в курсі такої підстави.

Часу до зустрічі було ще багато, тому я вирішив зазирнути до Стефанії. Артефакторка мені дуже допомогла, до того ж, вона точно хвилюється за нас з Ярославою. Я мав їй повідомити, що онука в безпечному місці.

Жінка виявилася в своїх покоях, там же я побачив її чоловіка та водночас нашого Верховного міністра – Ренарда. Чудово, що мені вдалося застати їх разом.

– Тайпане, ти? – подивилася на мене жінка прискіпливим поглядом.

– Я, – кивнув у відповідь.

– Дай руку, – попросила жінка, і я слухняно протягнув їй свою правицю. Вона уважно оглянула мою долоню та зап’ястя.

– Ваша Високосте, – вона міцно мене обійняла та прошепотіла на вухо, – дарма ви повернулися. Краще йдіть з Резиденції. Тут небезпечно залишатися. Я боюся, що одного дня вона просто зникне…

– Саме тому я тут, – так само тихо промовив я. – Дякую за те, що ви зробили для мене. Для нас. Вона в безпеці. – вирішив не називати імен, відчував, що жінка й так все зрозуміє.

– Знаю, любий. Але дякую, що ти повідомив.

– Чому ви досі тут? Ви не можете покинути Палац? Він вас утримує? Залякує?

– Річ не у тому, любий. Я не можу. Я маю тут бути та захищати його, навіть ціною власного життя. Це ж й мій дім також. Розумієш? – її голос затремтів. І я кивнув. – Я не кину його вдруге. Залишуся, навіть якщо тут будуть самі руїни.

Стефанія багато чого пережила. Ця сильна жінка змушена була покинути резиденцію рятуючи маленьку онуку. І зараз, коли вона знову тут, коли може займатися улюбленою справою, я не можу її прогнати, не можу заборонити тут знаходитися. І я впевнений – вона зможе допомогти нам у боротьбі з ворогом.