Розділ 6.

Ярослава.

Прогулянка лісом дійсно пішла мені на користь. Хоча думки все одно поверталися до Полоза. Шкода, що тут немає такого швидкого зв’язку та каналів новин як на Землі. Там вже за мить все викладається в інтернет та шириться різними пабліками за лічені секунди. З одного боку, мені не вистачало цього. З іншого, я ловила себе на думці, що мені цілком зручно та спокійно без цієї лавини новин.

Наступного ранку я першою вийшла на кухню та увімкнула чайник. Ніч я спала погано, крутилася з боку на бік, й тільки під ранок вийшло трохи задрімати, втім, вже на світанку я прокинулася й зрозуміла, що більше все одно не засну.

Я заварила кави та витягнула з холодильника сир та масло, зробила собі бутерброд.

– Доброго ранку, Саламандро, – почувся збоку голос Кузьми. – Не спиться?

– Доброго ранку, – посміхнулася до нього. – Тривожно мені. Хочете кави?

– Не відмовлюся. І чого це ти раптом вирішила мені викати? – здивувався він.

– Ти змінився, – я знизала плечима.

Кузьма зітхнув, а потім подивився на мене:

– Я той самий. Будь ласка, звертайся до мене на «ти». Інакше це все звучить занадто формально.

– Вибач, не подумала про це, – почувалася зараз максимально незручно. Не думала, що ображу його цим. – Скажи, а ти зі мною позаймаєшся сьогодні? В Академію мені не можна, а я хочу попрактикуватись у магії та спробувати перетворення. Я відчуваю, що мені дуже скоро знадобиться друга іпостась. А досі в мене це виходило нормально обернутися на ящірку, тільки при емоційному потрясінні. І то з наслідками.

– Щоб непомітно втекти від ворогів? – усміхнувся Кузьма.

– Щоб вивідати їхні секрети та залишитися непоміченою. Втікати не в моєму характері.

– Мудре рішення, Ярославо. Я пишаюся тобою. Ти дуже юна, але вже твердо знаєш чого хочеш.

– Я мусила такою стати, – зробила ковток кави та на мить замиcлилася.

Я все життя мусила бути сильною, і не звикла перекладати власні проблеми та складності на чужі плечі. Мабуть, саме це зробило мене дорослою та сильною значно раніше.

– Знаю, люба, знаю, – чоловік з теплом подивився на мене. – Сам такий. Саме тому, я хочу запропонувати тобі сьогодні особливий урок. Ти вже добре навчилася володіти вогнем та знаєш як створити фаєрбол, а я хочу показати тобі те, над чим я працював… – загадково промовив він.

– Це те, про що я подумала? – ахнула я, навіть не сподіваючись, що зможу побачити щось заборонене та недоступне ні те що звичайним адептам, а й професорам.

– Розумна моя ученицю! Так. Це часова петля. Якщо вміти непомітно її збудувати, то в слушний момент зможеш виграти кілька дорогоцінних секунд чи хвилин…

– І це… Це безпечно? – я все ще не вірила в те, що він говорить про цю магію. Я й мріяти не могла про такі навички.

Кузьма розсміявся.

– Не очікував почути від тебе про безпечність, Саламандро! Але так, я не стану підставляти ні тебе, ні себе. Вважай, ти станеш другою в цьому світі, хто знатиме особливість моєї магії. Магії часу. А якщо зі мною щось станеться, то… Бережи ці знання. Вони безцінні. А тепер ходімо на полігон, – рішуче поглянув на мене Кузьма.

– Ага, ходімо. Цьому точно не навчають в Академіях.

В очах Кузьми я помітила радісний блиск. Швидко сполоснувши посуд, я накинула на плечі куртку, бо на дворі було вітряно, темні хмари нависали над головами – ось-ось піде дощ.

– Час – це надчуттєвий вид магії, яка тільки може існувати. І тут не місце емоціям – пам’ятай про це. Максимум зосередженості та впевненості. Одна маленька помилка – й ти схибиш.

Кузьма установив над нами магічний купол, що мав захистити у разі неконтрольованих магічних спалахів.

 Я миттєво пригадала потрібні формули, щоб створити кульку, й вже за мить відчула легке печіння на долоні, над якою утворився вже знайомий мені фаєрбол.

– Дуже добре, – кивнув Хранитель. – А тепер ти його запускаєш, а я створюю петлю часу. Для мене й тебе час буде йти однаково, а от для нього…

На цих словах Кузьма хитро примружився та почав плести формули, а потім звернувшись до мене промовив, – на рахунок три. Один, два, три… – Я запустила кульку в бік бетонної стіни, яка виступала нашою мішенню, а Хранитель, закріпив якоюсь руною у повітрі своє закляття, і я побачила як моя кулька не пролетівши й половини шляху знову виявилася в моїй долоні.

– Як ти це зробив? Я ж бачила її он там.

– Це і є часова петля. Я повернув час на кілька секунд назад саме для цієї кульки. Але це настільки незначний проміжок часу, що для тебе він непомітний. А під час магічного бою ці секунди можуть вартувати життя…

– Але ж можуть знайтися ці, хто помітить, що кулька повернулася…

– Спочатку я навчу тебе робити петлю на предмет, а вже потім маскувати так, щоб всі інші не помітили цих трьох секунд.

– Добре, – погодилася я.

Наступну годину Хранитель терпляче пояснював мені формулу закляття та вчив її будувати.