Розділ 5.

Тайпан.

Як же мені не хотілося їхати та залишати Ярославу саму, хай і під наглядом Хранителів! Мені кортіло залишитися разом з нею та оберігати від усього, захищати від всіх наших ворогів. Але я мав бути в резиденції Імператора, я мав думати не лише про себе та свої бажання, а й своїх рідних та свій народ. Це мій обов’язок як майбутнього правителя, як Полоза, справжнього спадкоємця роду Блакитного Змія.

Водій впевнено кермував автівкою та не ліз до мене з розмовами, і я міг цілком зануритися у свої думки та збудувати бодай якийсь план. З останнім виходило погано, адже я геть нічого не знав про те, що насправді відбувається в Палаці.

На вулицях Архарда, на перший погляд, йшло звичне життя – мешканці поспішали по своїм справам, були відкриті лавки, магазини, таверни. Он група дітлахів біжать з ранцями зі школи. Разом з цим в грудях тиснуло від передчуття небезпеки.

Вежі палацу було видно мало не з кожного кутка столиці. Ансамбль з кількох десятків замків та веж розташувався на пагорбах-острівцях між скелями під магічним куполом, що мало захищати його від зовнішніх ворогів, але це не вберегло нас від внутрішнього ворога. Я досі не розумів, як вдалося обійти такий надійний захист. Був єдиний варіант, в який я до останнього не вірив, хоч про це мені казала ще бабуся Ярослави – ворог був всередині резиденції. Хто наважився на державну зраду? Що ми з батьком пропустили? Невже хтось вміло маніпулював нами та нашою довірою?

Ми зупинилися біля воріт головного замку резиденції. Химерна будівля у сім поверхів була наче продовженням скелі. Тут все виглядало звичайним, тільки от магічний купол, оболонка з охоронним закляттям була не лише пошкоджена – вона була змінена. Я вискочив з авто та попрямував до входу.

– Ваша Високосте! Вас всюди шукають! – промовив до мене гвардієць, що чергував на вході в основну будівлю Резиденції.

– Що тут відбувається, террі Елізаре? – дивився на нього, намагаючись зрозуміти чи не знаходиться він під чужим магічним впливом та чи можна йому довіряти. Саме в цей момент я відчув легкий укус в області грудей й в ту ж мить в моїй голові пролунав голос: «Обережно».

«Це допоможе тобі знайти істину», – пригадалися слова Стефанії, яка й дала мені артефакт-павука. Гарна робота. Що ж, цьому гвардійцю довіряти не можна, це було очевидно, але й показувати цього я теж не збирався. Що ж, будемо грати за новими правилами.

– Та що в нас може відбуватися, террі Тайпане?! Вас шукали Його Величність. Він в своїй вежі. Наказав негайно прямувати до нього, як тільки ви з’явитеся.

– Дякую. Я саме до нього й прямую, – посміхнувся я та перетнув охоронну вежу опинившись на виході до містків, які з’єднували вежі резиденції між собою. Міст, що вів до Імператорської вежі якраз був відкритий та я обережно ступив на нього.

Вода в каналі змінила свій колір, перетворилася на жовто-коричневу суміш – я раніше ніколи не бачив такого. Зазвичай чиста, темно-блакитна, а часом навіть прозора вода зараз нагадувала скоріше болото, навіть неприємний, характерний запах з’явився.

Та й чужорідна магія відчувалася тут. Я звик до захисної магії, яка м’яким затишним коконом оточувала всіх, хто опинявся на території Резиденції, але зараз мене неначе сковувало лютим холодом.

Я оглядався на всі боки, шукаючи очима звичних мені робітників Палацу, але нікого не було видно, а частина містків було взагалі зруйновано. Що ж тут сталося за мою відсутність?

– Кого я бачу! – попереду мене виникла фігура у темному плащі. Його обличчя приховував каптур, а голос здавався мені знайомим. – Невже блудний син вирішив навідати батька? – А ти вчасно, Полозе. Чого ти там завмер – йди сюди!

Павук на моїй шиї нагрівся, зашипів, але за мить охолонув. Я інстинктивно торкнувся його рукою та за мить пригадав, що не маю видати свій амулет, тому зробив вигляд, що поправляю комір сорочки.

– Твій зовнішній вигляд мене не турбує, террі Тайпане, – я нарешті наблизився до того, хто посмів втрутитися у внутрішні справи Резиденції. Те, що переді мною зрадник – не викликало сумнівів.

– Де він? – холодним тоном спитав я. – Де Його Величність?

– Все під контролем, – кивнув той. – Ходи за мною.

Мені нічого не залишалося як піти слідом за ним, на ходу я встановив собі ментальний блок від магічного втручання, якому мене навчив старий професор Харріс. Ніби знав, що мені це знадобиться. Зараз вкрай зрідка використовували такий тип захисту – після того, як винайшли артефакти проти ментальної магії, народ почав забувати прості істини. Але зараз у мене не було при собі подібних артефактів.

Я йшов слідом за тим, кому довіряв колись, за тим, хто мав нахабство впустити в нашу резиденцію ворога. Я зміг нарешті зчитати його ауру, хоч негідник добряче замаскувався, впізнав його магію та знав хто переді мною. Знав, але не міг повірити в те, що бачив зараз на власні очі.

Професор Ітан провів мене довгим круговим коридором до арочного залу.

– Заходь, вони тут, чекають на тебе, – він противно захихикав.

Чоловік штовхнув мене всередину приміщення й сам зайшов слідом, нарешті скинувши каптур.

Батько та мати сиділи на диванчику, і, здавалося, взагалі не помічали нічого навколо. Вони про щось мило розмовляли.