Розділ 1.

Ярослава.

– Я знаю, кохана, ти, напевно, мріяла, що все буде інакше. Але я обіцяю тобі, що в нас буде ще справжнє весілля – вишукана сукня, гості, вінчання та святковий бенкет. Але зараз… – промовив Тайпан, тримаючи мене за руки біля каменю з рунами, перед яким потрібно було дати шлюбні обіцянки богу драконів.

– Чш, не кажи нічого зараз. Насправді я завжди мріяла про те, щоб розділити цей день з моїм коханим… Це все мені не потрібно.

– Ярославо… Я кохаю тебе, – прошепотів він.

– І я тебе кохаю, Тайпане.

Нас окутав золотистий туман, закутавши неначе у кокон. В цей момент я бачила лише його очі – сповненні ніжності та любові.

– Хто знає про наш шлюб? – запитала я, коли ми вийшли з печери, де щойно дали шлюбні обіцянки. На наших зап’ястях з’явилися парні тату. Щоправда, нас запевняли, що у Фаерії магія цих тату буде прихована та їх не побачать до тих пір, допоки ми самі про це не оголосимо.

– Лише сім’я Андріса, Єсенія, Кузьма й твоя бабуся, ну, й Фієр, – відповів Тайпан, обіймаючи мене. – Але я їм довіряю як самому собі. Не бійся. Вони нас не зрадять. Я впевнений, вони щасливі, що ми з тобою разом.

– Я теж їм довіряю. Коли ми повернемося додому?

– Яка ти нетерпляча. А як же наш медовий місяць? Здається, саме так називають це на Землі? – він лукаво усміхнувся.

– Хіба у нас є час відпочивати? – насупилася я.

Чомусь я була впевнена в тому, що ми одразу після церемонії поїдемо до Фаерії. Не можна надовго залишати Палац без нагляду. Та й події на західних територіях не давали мені жити спокійно. Внутрішня тривога посилювалася з кожним днем.

– Один день у нас є точно, щоб побути вдвох, а післязавтра повернемося. Андріс обіцяв допомогти з порталом, щоб ми швидко дісталися будиночка Єсенії, – не випускаючи з міцних обіймів промовив Тайпан.

– Ну, гаразд, – погодилася я.

Мені дійсно кортіло побути з чоловіком наодинці хоч трохи. Дивне відчуття. Моє життя вже вдруге змінилося за один день. Тепер я – дружина Полоза, хоча навіть ні разу не бачила ще свого чоловіка в цій іпостасі. На відміну від нього – мою ящірку він точно бачив.

– Про що замислилася? – промовив він, обіймаючи мене за плечі.

– Про полоза, – чесно відповіла я. – Ну, тобто про тебе у вигляді змії, – пояснила я.

– Саламандро, – розсміявся чоловік. – Ти справжнє диво, – Тайпан знову мене обійняв, а потім прийнявся цілувати. – У тебе буде така можливість, – нарешті промовив він. – А зараз нам пора повертатися.

– Шкода. Я б ще трохи тут постояла.

– Ми знаходимося надто високо, це може бути шкідливим для нас, ми ж не дракони, – усміхнувся Тайпан.

– Так, ти правий, я ще ніколи не підіймалася так високо в гори, але ці скали та печери просто неймовірні. І повітря тут кристально чисте... І я чудово себе почуваю тут. Таке відчуття, що я дійсно маю крила за спиною.

– Я радий це чути, але ходимо вниз.

Тайпан взяв мене за руку та повів вузенькою стежкою вниз, вона змійкою спускалася до галявини, де вже чекав на нас Андріс.

– Вітаю, молодята! – вигукнув він, обіймаючи нас. – Дуже радий, що наші боги прийняли ваші шлюбні обіцянки. Бажаю вам довгих років щастя.

– Дякуємо, Андрісе! Ти зробив дещо важливе не лише для нас, а й для всього народу Фаерії.

– Радий був допомогти, – імператор драконів усміхнувся.

Андріс обернувся на дракона, поставши перед нами величезним смарагдовим звіром, та обережно і з легкістю підхопивши нас обох спустився до підніжжя гір, до Замку Олександри, що привітно зустрів нас гучною музикою та аркою з квітів.

– Вітаємо! Вітаємо! – лунали звідусіль голоси наших друзів.

Виявляється, Юліана та Олександра вирішили, що одного обряду недостатньо й потрібно відсвяткувати це принаймні у колі друзів.

– Дякуємо, друзі, – проговорив Тайпан, притискаючи мене до себе. – Ми приємно вражені вашою турботою про нас.

– Сьогодні ваш день, і ми дуже тішимося, що маємо нагоду розділити його з вами. – Олександра усміхнулася нам.

У мене вперше в житті не знайшлося слів, щоб висловити свої почуття та думки. Я просто не очікувала такої підтримки від людей, яких я зовсім не знала, але які стали мені по-справжньому близькими лише за кілька днів.

В саду поступово запалилися магічні світильники, а в саду дівчата накрили справжній бенкет.

– А де Фієр? – спитав Тайпан, оглядаючись. Втім, професора в саду не було.

– Він обіцяв приєднатися пізніше. Сказав, що має термінові справи, – пояснила Юліана.

– Добре, – кивнув у відповідь чоловік та перевів на мене сповнений ніжності та кохання погляд.

В саду грала приємна музика, на небі запалися зірки.

– Потанцюємо? – прошепотів він мені на вухо.

І я кивнувши у відповідь, вклала свою долоньку в його руку.