Розділ 12

Холодно. Не можу ніяк зігрітися. Несподівано чоловік підсувається до мене, притуляється до моєї спини. Його долоня торкається мого живота, породжуючи у ньому вогонь. Юрій обіймає мене, а я не можу опиратися. Мені подобаються ці обійми. В них тепло та затишно. Смикаюся, розвертаю голову до чоловіка та опиняюся надто близько до його вуст:
— Ти чого?
— Гріюся. Ляж рівно і не смикайся, не бійся, нічого не буде. Я замерз. Завтра скажу, щоб увімкнули опалення.
— А грітися якось по-іншому ти не можеш?
— Пропонуєш одягнутися у три вовняні светри? Ти ж знаєш, я цього не люблю. Спи.
Юрій продовжує обіймати й, судячи з усього, не думає мене відпускати. Я покірно лежу, насолоджуюся близькістю. Забула, як це — засинати в обіймах коханого. Тіло просочують іскри. Розумію, що Юрій мені не байдужий, а легка симпатія переросла у щось більше. Мені не варто звикати до Терновського, а тим більше — закохуватися. Ще трохи і я повернуся додому, а він так і не дізнається про моє існування. Після розлучення я збирала своє серце по шматочках. Не хочу робити це знову, не впевнена, що у мене вистачить для цього сил. Проте зараз я лежу біля Юрія та насолоджуюся його теплими обіймами. Якби не замерз, то він навіть не доторкнувся б до мене. Це виключно через необхідність. Усвідомлення цього, катує душу. Проте не можу опиратися своїм бажанням. Кладу долоню на його руку та, зігрівшись, засинаю.
Вранці чую, як чоловік підіймається з ліжка. Прямує до ванної, а я вдаю сплячу. Чекаю, поки він поїде на роботу і тільки тоді встаю з ліжка. Так солодко я давно не спала. Подобається відчувати його тіло, тепло, подих, аромат. Мої думки належать чоловікові і я розумію, що знаходжуся на краю прірви, з якої буде боляче падати.
За сніданком Марина не відмовляється від ідеї прокататися на новому авто. Вона не заспокоюється, поки я не погоджуюся. Дівчина сідає за кермо, а я на пасажирське сидіння та сподіваюся, що вона вправний водій. Ми катаємося містом й, зрештою, зупиняємося біля розкішного ресторану. Марина в інші заклади не ходить. Лише у дорогі та популярні. Замовляємо вечерю. До мене телефонує Юрій. Тричі за день. Сьогодні він дивний. Цікавиться моїми справами та дуже милий. Я відповідаю на дзвінок. Чую важке зітхання, складається враження, що чоловік стомився:
— Як ти? Покаталися містом?
— Так, все добре. Заїхали до ресторану, вечеряємо, — звітую.
— Чудово! Я закінчив роботу на сьогодні, зараз буду їхати додому.
— Може приєднаєшся до нас? — пропоную перш ніж встигаю подумати.

Я хочу бачити Юрія. Я думаю про нього майже весь день і, як не прикро визнавати, але я скучила за ним. Для мене цей чоловік заборонений плід, до якого з кожним днем манить все більше. Чую нотки вагання у його голосі:
— Я б із задоволенням, але ти знаєш, як я люблю твою сестру. Тому, мабуть, відмовлюся. Зустрінемося вдома. У разі чого — телефонуй, – завершує розмову.
Я кладу телефон на стіл й ловлю на собі докірливий погляд Марини:
— Навіщо ти його покликала? Якби погодився, то весь вечір нам зіпсував би.
— Заради ввічливості, – стискаю плечима.
Нам приносять замовлення. На вигляд все дуже смачне та розбурхує апетит. Я розпочинаю вечерю, а Марина дивиться кудись позаду мене та грайливо всміхається:
— Бачила б ти, які красені сидять позаду тебе. Тільки не озирайся. Увімкни селфі в телефоні та поглянь на них через камеру.
— Не буду. Я тобі вірю, — кладу їжу до рота й навіть не думаю оглядатися. Марина наполягає:
— Все одно поглянь. Здається тому бородатому я подобаюся, — дівчина грайливо всміхається та підморгує.
Не піддаюся на її провокації та продовжую їсти. До нас підходить офіціант з двома коктейлями:
— Це вам від тих чоловіків, — вказує позаду мене.
Цікавість взяла верх, я не витримую та оглядаюся. За столом сидять двоє чоловіків. Охайно одягнені, чепурні, з дорогими годинниками на руках. Не дивно, що Марина звернула на них увагу. Не відводячи красномовного погляду від незнайомців, дівчина бере бокал до рук, злегка підносить його доверху та ввічливо киває їм. Звертається до офіціанта:
— Подякуйте та запитайте, чи не хочуть вони приєднатися до нас.
Мене окутує жаром. Офіціант йде, а я панікую.
— Що? Навіщо ти їх запросила?
— Гарні імпозантні чоловіки, чому б не познайомитися?
— Я заміжня, — озвучую те, що турбує мене найбільше. Можливо Марина влаштовує мені перевірку на вірність.
— А я — ні, тому запросити їх за наш столик чудова ідея. Сподіваюся вони не відмовляться.
Позаду чую чужі кроки й тамую дихання. Чоловіки ставлять свої тарілки на наш стіл. Один сідає біля Марини, а інший біля мене. Той що біля Марини з’їдає її поглядом:
— Чому такі вродливі дівчата самі?
— Залишили всіх кавалерів дома, — Марина вдавано сміється. Чоловік простягає руку:
— Максим.
— Марина, а це моя сестра Уляна, — представляє мене.
Незнайомець, який сидить біля мене здається скромнішим за свого товариша. Він нервово поправляє світле волосся, проводить пальцями по колючій бороді, а зелені очі бігають залом.
— А я Василь.
— Вип’ємо за знайомство? — одразу пропонує Максим. Марина киває й ми цокаємося бокалами. Вона мило щебече з тим незнайомцем, а я, насупившись, мовчу. Це помічає Василь. Кладе серветку збоку біля тарілки:
— Вам з нами нудно?
— Ні, просто слухаю Марину, — поспішно відповідаю. — Взагалі я небагатослівна.
Спіймавши на собі здивований погляд Марини, розумію, що це не так. Вона швидко знаходить спільні інтереси з чоловіком, але я підозрюю, що вони вигадані. Ці здогади залишаю при собі. Вони обмінюються номерами телефонів. Василь оживає:
— Залишите свій номер телефону? Може десь зустрінемося всі разом та весело проведемо час. Наприклад, в кіно можна сходити.
Мене так давно не запрошували на побачення, що не знаю як реагувати. Звісно, я вільна незаміжня жінка, але ще майже три тижні залишаюся не справжньою дружиною Юрія, тож маю поводитися відповідно. Винувато опускаю голову:
— Вибачте, але ні. Я заміжня.
— Справді? — Василь дивується, — не помітив обручки на вашому пальці.
Переводжу погляд на свої руки. Уляна не дала мені обручки й, здається, Юрій її теж не носить.
— Моя обручка мене тисне. Я її давно не ношу. Але це у стосунках не головне. Можна зраджувати й з обручкою, — згадую досвід свого колишнього чоловіка, і до горла підходить гіркота, — на жаль, зараз такий час, що наявність дружини зовсім не турбує сучасних дівчат. І навпаки, можна не носити обручку й при цьому залишатися вірним.
Хоча, після зради свого чоловіка я не вірю у вірність. Розчарувалася у людях. Мій психолог каже, що таких правильних як я, більше не залишилося. Василь дістає телефон з кишені:
— Ми тільки в кіно сходимо.
— Сумніваюся, що це сподобається моєму чоловіку, — суплю брови.
— Йому знати не обов’язково, — на вустах Василя з’являється зухвала усмішка.