Розділ 11

Я важко ковтаю. Юрій швидко розгадав мою гру. Судячи з усього я не протримаюся ще три тижні. Від хвилювання стискаю серветку в кулаці:
— Це погано?
— Ні, — він накриває своєю долонею мою руку, яка досі стискає серветку, — такою ти подобаєшся мені більше.
Його зізнання обпалює жаром. Сині очі дивляться на мої вуста й мимоволі пригадую п’янкий поцілунок. Тіло наповнюється млістю, а серце схвильовано тріпоче під грудьми. Цей чоловік дурманить, його вуста задаються привабливими й бажаними. Я боюся втратити контроль. Вириваю руку з його долоні:
— Якою я була, коли ти у мене закохався? — намагаюся перевести тему.
— Запальною, з перчинкою, жінкою з характером. Я знав, що з тобою буде не просто, але закохався мов юнак. До тебе притягувало, ти дарувала легкість, з тобою забував про всі проблеми та турботи. Деякий час ми були щасливі, а потім все змінилося, — я бачу біль у його очах і Юрій відводить погляд. Через власну цікавість, ятрю старі рани:
— Що між вами сталося?
— Ти мені зрадила, — говорить з докором у голосі.
— Перша? Безпідставно?
— Ну… не зовсім. Не будемо скородити минуле. Спробуй хачапурі, — Юрій відвертає увагу і я розумію, він щось недоговорює.
Ми продовжуємо їсти. Розмовляємо про щось нейтральне і я намагаюся не тиснути на старі рани. Пообідавши, їдемо у невідомому мені напрямку. Не витримую та цікавлюся:
— Куди ми зараз?
— Вранці я відвідав одне цікаве місце. Дещо приглядів і хочу зробити тобі сюрприз.
Я втискаю голову у шию. Його слова насторожують. Судячи з ненависті чоловіка, це може бути антисюрприз. Юрій підсуне мені щось таке, що Уляна не може терпіти, а я радітиму, мов мала дитина. Намагаюся вивідати інформацію:
— І що це за місце?
— Побачиш, — чоловік злегка всміхається та залишається небагатослівним.
— Ти був там весь ранок?
— Так, мені показали все, що мене цікавило. Я зупинився на кількох варіантах, а далі обиратимеш ти.
Я гублюся у здогадах й не уявляю куди ми їдемо. Він же не вб’є власну дружину? На бандита Юрій не схожий, але страх шепоче на вухо сюжети з трилерів. А ще я розумію, що ні з якою Алісою сьогодні він не був. Чомусь усвідомлення цього гріє серце. Ми під'їжджаємо до автосалону. Юрій паркує авто і впевнено заявляє:
— Приїхали!
— Хочеш купити собі нове авто? — суплю брови.
— Не собі, а тобі, — його слова обморожують кригою. — Після аварії ти без автомобіля. Не береш мій, не вимагаєш купити новий й взагалі притихла. Але я тебе добре знаю. Це тиша перед бурею. Я вирішив тобі купити новеньке авто.
Мене охоплює паніка. Юрій виявився добрішим, ніж я думала. Проте це тільки на перший погляд. Може це знову його перевірка, щоб впевнитися, що я не Уляна? Я зовсім не вмію водити авто. Боязко хитаю головою:
— Не впевнена, що після тої аварії зможу знову сісти за кермо. Я боюся. А що, якщо все повториться? Наступного разу я можу не вижити.
— Це прикра випадковість. З усіма буває. Надалі водитимеш обережніше.
— Але мене цілком влаштовує пересування на таксі, — намагаюся якось відмовити чоловіка від цієї ідеї.
— Таксі? — Юрій скрикує. Швидко заспокоюється та зменшує тон розмови, — ти хоч уявляєш як це принизливо, коли дружина олігарха пересувається на таксі? Я що не можу своїй жінці купити авто? Крім того, таксисти різні бувають. Можуть пограбувати, нахамити, образити.
— Хто, таксисти? — сміюся, — не кажи дурниць. Фірма знає куди вони їздять, маршрут, вартість тощо. Ще й додатку можна оцінки ставити. Погані відгуки їм точно не потрібні.
— Все одно. Не варто мене ганьбити. Купимо тобі нову машину, — Юрій відчиняє дверцята. Я поспішно хапаю його за руку:
— Зачекай. Я не пам’ятаю як водити.
Він дивиться мені в очі. Зверху на мої пальчики кладе долоню та обпалює дотиком:
— Згадаєш. Ми пригадаємо разом.
Відпускає мене та виходить з авто. Я розумію, що його не переконати. Йду слідом за чоловіком. Він відчиняє двері й ми проходимо до салону. Привітний менеджер з широкою усмішкою на обличчі, одразу впізнає Юрія:
— Ви повернулися! Показати вам авто ще раз?
— Так, обиратиме моя дружина.
Мене проводять до дорогого авто. Консультант розповідає характеристики в яких я нічого не тямлю. Судячи з усього, то я обиратиму авто за зовнішнім виглядом, кольором та комплектацією салону. Продавець відчиняє двері. Я розміщуюся за кермом та почуваюся незатишно. Боюся до чогось доторкнутися, щоб раптом нічого не зламати. Консультант ніби насміхається з мене, пропонує:
— Провести вам тест-драйв?

Який тест-драйв? Я мрію лише як звідси скоріше втекти. Виходжу з авто й звертаюся до Юрія:
— Не знаю. Не впевнена, щодо цього авто. Ти хочеш його?
— Важливо, чого хочеш ти. Обирай, а я оплачу.
Навіть не уявляю, що сподобалося б Уляні. І в авто нічогісінько не тямлю. Винувато опускаю голову:
— Може ти обереш? Зважаючи на останні події, боюся робити якийсь вибір.
— Не хвилюйся, тут вмонтовані подушки безпеки. Ходи подивимося інше авто.
Ми підходимо до високого білого позашляховика. Звір, а не машина. Щоб забратися у нього, доводиться докласти зусиль. Сідаю за кермо і почуваюся дюймовочкою. Юрій цікавиться:
— Як тобі?
— Страшно. Тут великі габарити, не впевнена, що зможу припаркувати таке.
Чоловік киває. Ми йдемо до іншої моделі. Консультант не перестає нахвалювати авто, а я не можу зробити вибір. Юрій дратується:
— Ти хоч колір скажи, а решту я оберу сам.
Я важко зітхаю. Не уявляю, що обрала б Уляна. Зрештою, ми купуємо компактний високий автомобіль яскравого червоного кольору. Таку важко не помітити на дорозі. Сподіваюся, інші водії об’їжджатимуть мене стороною. Нам проводять тест-драйв. Юрій усім задоволений. Купує авто й на ньому виїжджає на дорогу. Їдемо за місто. Чоловік зупиняється на ґрунтовій дорозі, яка веде десь у ліс. Відстібає пасок безпеки:
— Готова? Сідай за кермо.
— Звісно не готова, я не знаю, забула, не вмію… — мене охоплює паніка і я не можу скласти слова до ладу. Чоловік бере мене за руку та дивиться в очі:
— Не хвилюйся. Ми згадаємо. Разом. Тут майже немає автомобілів. Ідеальне місце для навчання.
Його тон заспокоює.Я виходжу з авто та прямую до місця водія. Сідаю за кермо й міцно стискаю його руками. Юрій сміється.
— Розслабся. Воно нікуди від тебе не втече. Поїхали!
— Як поїхали? — мене окутує жаром, — я не уявляю, що потрібно робити, щоб рушити з місця.
Юрій проводить короткий інструктаж. Звертає увагу на дві педалі, які потрібно натискати однією ногою. Не впевнена, що у мене вийде, проте чоловік навіть не сумнівається у цьому. Заводжу авто. Натискаю на газ й автомобіль з ривком рушає з місця.
— Легше, потрібно ніжніше. Зважай на габарити авто, положення коліс. Звертай увагу на дзеркала. Стеж, хто їде за тобою ззаду.
Це все здається мені надто складним. Проте авто рухається, а, отже, я непогано справляюся. Попереду поворот. Я кручу кермо ліворуч й авто надто різко повертає. Юрій бентежиться:
— Не так активно. Трохи повертаєш кермо й авто їде у потрібний бік. І ще на поворотах бажано пригальмовувати.
Я слухаю його поради та намагаюся запам’ятати. Їдемо далі прямою дорогою. Юрій підказує:
— Позаду тебе авто. Мабуть, буде обганяти.
Переводжу погляд у дзеркало заднього виду. Бачу чорний автомобіль, котрий набирає швидкість. Не показує поворот, але явно йде на обгін. Щоб не заважати, скеровую авто трішки вбік. Нас обганяють. Назустріч їде вантажівка. Чорний автомобіль різко гальмує та показує поворот ліворуч. Я не встигаю зреагувати. Між ним та канавою надто мало місця, моє авто не поміститься. На зустрічну смугу теж не виїду. Гублюсь і не знаю, що робити.
— Гальмуй!
Юрій хапає кермо і різко звертає вбік. Автомобіль виїжджає на обочину, я з усієї сили тисну на педаль. Автомобіль зупиняється. Я важко дихаю. Адреналін наповнює кров та розноситься тілом. Серце нестримно калатає, а тіло тремтить.
— Я… він їхав на нас. Я розгубилася, — на силу підбираю слова. — Якби не ти, то боюся уявити, що могло статися.
— Заспокойся, все добре. Таке трапляється, — Юрій обіймає мене та притискає до себе.
Я тремчу в його руках. Його дотики приємні, теплі, дбайливі. Тулюся до його грудей та заплющую очі. Чоловік заспокійливо погладжує мене по голові. Не підозрювала, що за крижаною суворістю ховається турбота та чуйність. Не знала, що Юрій може бути таким ніжним. Він не гарчить, не дорікає, лагідно окутує своїми обіймами:
— Нічого страшного. Ми вчасно зреагували. Інколи водії їздять не за правилами. Таке буває. Потрібно бути до цього готовими.
— Можна я сьогодні більше не їздитиму? — несміливо підіймаю погляд на чоловіка. Він киває:
— Добре. Я запишу тебе на приватні уроки з інструктором. Гадав, ти одразу все згадаєш, але, очевидно, для цього потрібний час.
Виплутуюся з його обіймів. Відчиняю двері й виходжу на вулицю. Досі тремчу та не можу заспокоїтися. Моя перша спроба водити авто виявилася провалом. Юрій підходить до мене. Уважно дивиться в обличчя:
— Не хвилюйся, з усіма буває.
— Я злякалася, — тихо зізнаюся.
— Я теж, — чоловік злегка всміхається. — Зрештою добре, що все так закінчилося. Їдемо додому.