Розділ 10

Юрій потрапляє в ціль, а я розумію, яка погана з мене актриса. Заради того, щоб впевнитися у своїх підозрах, він навіть поцілував мене. Якщо моя брехня викриється, то Уляна не заплатить необхідні кошти на лікування доньки. Нервово всміхаюся:
— Ось, що робить з людиною амнезія.
— Це не амнезія, це все ти. Нагадуєш мені себе такою, якою була, коли ми познайомилися. Тому боюся, якщо до тебе повернеться пам'ять, то ти знову станеш безжальним стервом.
Своїми словами Юрій повертає мене до реальності. Звісно стану. Уляна повернеться і його страх втілиться у життя. Я хитаю головою:
— Нам не варто більше цілуватися. Тимчасові стосунки мене не цікавлять, адже ми все одно розлучимося. Така була угода?
— Так, — чоловік стискає губи, — а ще перед тим ми зізнавалися одне одному в коханні та обіцяли бути разом до смерті. Це теж свого роду угода.

— Але остання угода скасовує попередню, тому нам не варто зближуватися, — витискаю з себе небажані слова. Чоловік супиться, проте мовчить. Я забираю свої руки з його долонь і продовжую тремтіти, щоправда, тепер не знаю від чого: від нервів чи від холоду. Юрій супить брови:
— Можливо навпаки, варто? Можливо є шанс врятувати наш шлюб?
— Я не можу зараз оцінювати все об'єктивно. Боюся згадати про тебе щось таке, що не зможу пробачити. Кохання не перетворюється в ненависть на рівному місці. Між нами мало щось трапитися таке, що перевернуло всі почуття й мені здається, що цю подію ти ретельно приховуєш від мене.
Чоловік стискає губи, а я розумію, що потрапила в ціль. Отже, між ним та Уляною відбувся серйозний конфлікт. Мені не варто у нього закохуватися. Ця симпатія не має перерости у щось більше. Несправедливо, якщо я дам чоловіку марну надію, а потім зникну. Юрій бере мене за руку:
— Йдемо до ресторану. Тут холодно.
Я киваю та крокую поруч. Не хочу витягувати скелети з подружньої шафи, тим більше чоловік не готовий до зізнання. Ми заходимо всередину. Одразу стає тепліше. Юрій веде світську розмову з поважними чоловіками, а я не можу забути наш поцілунок. На моїх вустах смак його губ. Це дурманить розум. Хочеться накинутися на чоловіка з поцілунком. Підношу бокал до вуст, сподіваючись, що п'янкий напій загасить це бажання. Решту вечора намагаюся не витріщатися на Юрія, проте доводиться докладати зусиль. Мої очі самі тягнуться до нього, милуються міцною статурою, волошковими очима, пухкими губами. Губи… Вони найбільше манять до себе, особливо тепер, коли мені відомий їхній смак. Ох, Марічко, давно тобі серце не розбивали? Сварю сама себе за ці недоречні мрії. Нарешті вечір закінчується. Ми прощаємося з поважними особами, йдемо до авто та їдемо додому. Юрій порушує тишу:
— Ти мене здивувала. Сьогодні навіть не скаржилася як зазвичай, та не казала, що хочеш додому.
— Але мені було нудно, — зізнаюся. Всі ці зібрання багатіїв не для мене. Краще б провела вечір у піжамі з книгою в руках.
— Тоді ти молодець у подвійному розмірі. Може нам і справді поїхати на вихідних десь відпочити?
Його пропозиція лякає. Припускаю, він намагається зблизитися лише для того, щоб переконатися у своїх підозрах. Юрій відчуває, що я не Уляна. Адже саме через це він мене й поцілував. Я запитально підіймаю брови доверху:
— І часто ми десь їздили?
— Часто, щоправда, окремо. Разом ми не відпочивали десь два роки.
— Тоді не варто починати, — важко зітхаю, й намагаюся виштовхати з себе небажані слова, — Юрію, я не знаю, що сталося у минулому, але якщо я вирішила з тобою розлучитися, то, напевно, не даремно. Нам залишилося потерпіти одне одному ще три тижні й ми розійдемося як у морі кораблі.
— Маєш на увазі три місяці? — недовірливо перепитує.
Розумію, що щойно обмовилася. Це мені залишилося три тижні, а Юрію з Уляною майже три місяці. Я киваю й сподіваюся чоловік пропустить цю обмовку повз вуха. Він погоджується:
— Так, ти маєш рацію. Не варто склеювати розбиту чашку, краще купити нову.
Стискаю ручку авто пальцями. Він порівняв наші своє сімейне життя з чашкою. Обурення розгорається всередині. Згадую, що насправді не я його дружина, а Уляна й стає легше. Решту дороги майже не говоримо. Цей вечір віддалив нас одне від одного, я маю радіти, проте не можу. Біль стискає груди, а серце скручує від туги. Я маю знищити ці почуття ще у зародку, не допустити, щоб вони розгорілися з новою силою. Мені добре відомо чим це закінчиться.
Під'їжджаємо до будинку і я вистрибую на вулицю. Не чекаючи Юрія, прямую до маєтку. Вдома всі сплять. Тихо підіймаюся до спальні. Йду у душ. Змиваю косметику та одягаю піжаму. Не знаю, чи Юрій залишиться сьогодні на ніч, проте не збираюся швендяти перед ним у короткій нічній сорочці. Заходжу до спальні й полегшено видихаю. Юрія немає.
Лягаю на середину ліжка, ховаюся під ковдру. Якось незатишно спати без нього. З жахом усвідомлюю, що починаю закохуватися у чужого чоловіка. Мені варто обмежити спілкування з ним, а ще краще уникати й рахувати дні до повернення Уляни. Скручуюся калачиком. Скрип дверей змушує здригнутися. Вдаю сплячу. Чую як чоловік лягає поруч. Одразу відчувається легкість на душі. Його присутність вже не викликає сором. Здається, я звикла до Юрія. Швидко засинаю.
Відчуваю на собі чиїсь теплі долоні. Розплющую очі й у напівтемряві бачу обличчя Юрія. Чоловік мене обіймає й навіть не підозрює про це. Торкаюся його грудей, а він спить. Вже й забула як це приємно, прокидатися в обіймах не байдужої тобі людини. Я повинна відвернутися, вибратися з його обіймів та зберігати дистанцію. Не хочу. Піддаюся бажанням, горнуся до нього, а він сильніше притискає мене до себе. Він без футболки. Гаряче міцне тіло гріє наче розпечене вугілля. Я милуюся його обличчям й сподіваюся, що чоловік про це не дізнається. Ніч сховає цю слабинку під своїм покровом, а вранці будемо поводитися так, наче нічого не сталося. Від усвідомлення цього, з очей котиться сльоза. Проте я знаю правила гри, все закінчиться, щойно повернеться Уляна.

Засинаю у його обіймах. Міцний сон додає мене. Прокидаюся вранці. Юрія немає. Може він і не знатиме, що ми спали обіймаючись. Зрештою, це вийшло випадково і не варто надавати цьому значення. Снідаю разом з бабусею та Мариною. Несподівано телефонує Юрій. Я відповідаю на дзвінок і чую бадьорий голос:
— Прокинулася?
— Так, якраз снідаю з бабусею та Мариною, — уточнюю, щоб чоловік не сказав нічого зайвого.
— Добре. Я сьогодні заїду до тебе після обіду. Поїдемо в одне місце.
— Куди? — мій голос виказує хвилювання.
— Побачиш. Одягни щось зручне.
Юрій завершує розмову. Не дає можливості зрозуміти куди ми поїдемо. Сподіваюся він не завезе мене в гори й там не залишить. Бабуся оживляється:
— Це Юрчик? — я киваю і вона продовжує цікавитись:
— Де він? Сьогодні неділя, у нього в вихідний.
— Не знаю, сказав, обідом приїде.
Я стискаю плечима. Напевно, щоб не бути зі мною чоловік поїхав з дому. Або просто скучив за Алісою і зараз ніжиться у її обіймах. Для образу зразкового сім’янина він не залишається у неї на ніч. Очевидно, романтичні зустрічі відбуваються на роботі, або вдень у неї вдома, або у готелі. Думки шматують душу. Намагаюся відволіктися. Мені не має жодної справи до того, де і з ким зараз Юрій. Марина супиться:
— І тебе не цікавить де вештається твій чоловік?
Цікавить. Навіть дуже. Хоч і не має. Я намагаюся щось вигадати:
— Він казав має деякі справи, а після обіду ми проведемо час разом. А зараз прошу вибачення, йду готуватися до побачення зі своїм чоловіком.
Встаю з-за столу та йду до спальні. Судячи з вказівки одягнути зручне, романтичного побачення не буде. Цікаво, що він там задумав, але у думках жодного припущення. До обіду ще багато часу. Я відкриваю книгу, яку нещодавно купила й починаю читати. Не помічаю, як за читанням не проходить півтори години. Зриваюся з місця та йду одягатися. Беру джинси, светр та куртку. Телефонує Юрій:
— Ти готова? Чекаю тебе на дворі, не хочу роззуватися.
— Вже йду.
Те, що чоловік навіть не йде обідати свідчить про те, що він вже з кимось пообідав і я навіть підозрюю з ким. З Алісою. Ревнощі клубочаться у грудях, хоч я і розумію, що вони безпідставні. Я не маю права ревнувати, Юрій ніколи мені не належав. Хоча з іншого боку, він міг і цілий день провести з Алісою й не їхати по мене. Мабуть, знову якийсь захід, на якому я маю бути присутня. Взуваю білі кросівки та виходжу на вулицю. Прямую до автівки. Сідаю на переднє сидіння та мило всміхаюся:
— Привіт! Куди їдемо?
— Для початку десь пообідаємо. Я голодний, — ошелешує.
Я киваю й авто їде вперед. Це означає, що з Алісою він не обідав. Напевно, вони не мали часу обідати. Не розумію, чому так багато моїх думок належать цій парочці. Мене це взагалі не має турбувати. Юрій цікавиться:
— Що ти сьогодні робила?
— Поснідала, а потім читала.
— Читала? — чоловік дивується, а я розумію, що знову навела зайву підозру на себе. Поспішно виправляюся:
— Так, дописи у соціальних мережах.
— А, звісно, — помітно розчаровується.
Ми під'їжджаємо до ресторану грузинської кухні. Всередині інтер’єр виконаний у національних мотивах. На стінах висять картини з зображенням гір та людей у грузинських костюмах. Сідаємо за дерев’яний стіл. До нас підходить офіціант з чорною папахою на голові, роздає меню. Юрій навіть не відкриває буклет, робить замовлення:
— Нам хінкалі, хачапурі по-аджарськи та салат з томатами та два соки з винограду, — переводить погляд на мене, — чи ти хотіла щось інше? Зазвичай саме це ти замовляла.
— Нехай буде. Я довірюся твоїм смакам.
Чоловік киває, а у його очах світяться хитринки. Офіціант йде геть, залишаючи нас наодинці. Юрій порушує незручну тишу:
— Які автомобілі тобі подобаються?
— Не знаю, якось не думала про це.
— Той, що ти розбила я продав. Вирішив не ремонтувати. Звичайно, за смішні гроші, але повернув хоч щось.
— Вибач, — винувато опускаю голову, — не пам’ятаю як так вийшло.
— Це вперше ти переймаєшся чимось подібним.
Я стискаю губи. Знову забула хто насправді Уляна. З мене вийшла жахлива актриса. Нам приносять їжу. Юрій руками бере хінкалі за хвостик та підносить до рота. Перевертає мішечок догори та кусає його. З’їдає весь хінкалі й кладе хвостик на тарілку. Я повторюю його дії та почуваюся незатишно. Юрій уважно дивиться на мене:
— Спробуй салат.
З недовірою слідую його пораді. Салат з помідорами доволі смачний. Із задоволенням їм його і не розумію хитрого вогника в очах чоловіка. Він ледь всміхається:
— Смачно?
— Так, — киваю. Юрій розслаблено притуляється до спинки стільця:
— Ти ніколи не любила томати.
От, хитрий лис! Терновський знову мене перевіряє, а я навіть нічого не запідозрила. Уляна хоч би щось про себе розповіла, а то одразу кинула на амбразуру. Стискаю плечима:
— Амнезія вплинула на мої смаки.
— Втрата пам’яті дуже тебе змінила. Ти наче інша людина.