Розділ 18

Стискаю губи та усвідомлюю свій прокол. Знову. Намагаюся знайти гідне пояснення:
— Ну, я ж не торт спекла. А для того, щоб збити яйця й підсмажити їх на пательні не потрібно багато вмінь.
— Колись для тебе це було вершиною кулінарного мистецтва. Ти змінилася, — уважно дивиться на мене. Я застигаю на місці й навіть не рухаюся. Здається ще мить і він викриє мене у підміні. Чоловік робить ковток кави.
— Ти стала зовсім іншою. Абсолютною своєю протилежністю і я збрешу, якщо скажу, що цим не потішений.
Винувато опускаю голову. Повернеться Уляна і Юрій буде розчарований. Їмо мовчки, а я вкотре сварю себе за те, що не дочекалася, коли піде чоловік. Поївши, він кладе серветку на стіл:
— Дякую, було смачно. На вихідних ми їдемо на благодійний вечір. Відбудеться невеличкий концерт і збір коштів для онкохворих дітей. Ми маємо його відвідати. Будуть журналісти та важливі люди міста.
— Але ти казав, що ми на вихідних їдемо за кордон.
— Це я вигадав спеціально для Марини, але, оскільки вона ніде не поділася, то доведеться сказати, буцімто ми здали квитки через цей вечір. Тобі варто одягнути вечірню сукню.
Юрій підводиться та йде з кухні. Наступні дні я з Мариною відвідую салон краси, роблю манікюр, зачіски, відпочиваю у ресторанах й взагалі займаюся всім, чим належить дружині олігарха. Субота настає надто швидко. Перед відвідуванням благодійного вечора я хвилююся. Одягаю сріблясту сукню з довгими рукавами. У салоні моє волосся вклали у високу зачіску, а візажисти нанесли макіяж. Там будуть журналісти і я не хочу, щоб Терновський мене соромився. Він заїжджає за мною до салону. Одягаю пальто та виходжу на вулицю. Бачу авто, відчиняю дверцята, розміщуюся на передньому сидінні. Юрій обпалює поглядом. Щось змінилося у ньому. Очі наповнюються теплотою й у них з’являється яскравий блиск. Він злегка всміхається:
— Маєш гарний вигляд.
— Професіонали постаралися, — сором’язливо ховаю погляд. Тішуся, що чоловіку сподобалося, проте намагаюся не показувати цього. — Що буде на цьому вечорі?
— Не знаю. Обіцяли концерт, після якого я зроблю пожертву. На вечорі будуть депутати та бізнесмени. Вважай, збереться майже весь бомонд міста.
Юрій заводить двигун й ми йдемо вперед. Хвилювання лоскочуть груди. Не хочеться зганьбити Терновського, проте Уляна навряд чи цим переймалася б. Під’їжджаємо до розкішного ресторану. Біля нього припарковані дорогі автомобілі. Виходимо на вулицю і Юрій підставляє мені свій лікоть. Охоплюю його рукою. Підіймаємося широкими сходами до ресторану. Я взула туфлі Уляни на високих підборах. Дивляться вони ефектно, але у них незручно, трохи завеликі.
Залишаємо речі у гардеробній. Юрій одразу проходиться поглядом по сукні. Обпікає живіт, стегна, груди, ключиці. Бере мене за руку й ми заходимо до залу як зразкове подружжя. Грає легка музика, дами у вечірніх сукнях, а чоловіки у строгих костюмах. Я вперше потрапила у таке вишукане товариство й почуваюся не у своїй тарілці. Офіціанти розносять закуски та напої. Ми зупиняємося біля коктейльного столика. Беру десерт до рук. До нас підходить поважний незнайомець. Він розмовляє з Юрієм, а мені залишається тільки ввічливо всміхатися.
Музика затихає. Біля музикантів з’являється чоловік у чорному фраку й говорить промову. Дякує усім за щедрі пожертви. Після нього співає якась молода співачка. Всі жваво спілкуються між собою. Терновський ні на крок не відходить від мене. Мабуть, боїться, щоб я його не зганьбила. На сцену виходить гурт музикантів. Вони грають повільну музику, чоловіки запрошують жінок на танець. Ми з Терновським стоїмо біля вікна. Він кладе бокал на стіл та простягає мені руку:
— Потанцюємо? — дивує пропозицією.
— Ти ж казав, що з шалавами не танцюєш, — пригадую його отруйні слова.
— Тут журналісти, тому можна зробити виключення.
Бере мене за руку та веде до центру залу. Його долоня опиняється на моїй спині та пропалює через сукню. У долонях відчуваю знайомі іскри на шкірі. Чоловік вправно веде у танці. Ми кружляємо, дивимося одне одному у вічі. Його очі зачаровують, манять, притягують. У них горить хитрий вогник й здається вони приховують таємницю. Його долоня ковзає вниз та зупиняється на моїй сідниці.
Юрій, із серйозним виразом обличчя, продовжує танцювати. Здається, його не бентежить ця непристойність. Я тягнуся до його вуха:
— Що ти робиш?
— Вдаю закоханого чоловіка, який тебе хоче.
— Навіщо? — щиро дивуюся.
— Поповзли чутки про наше розлучення. Нам залишилося протриматися ще три місяці й акції стануть нашими. До того часу не варто, щоб всі бачили яке насправді у нас сімейне життя.

Щиро вдячна Вам за серденька до книги та підписку на мою сторінку. Ваша підтримка надихає.