Розділ 9

Стискаю губи. Вперше за весь час зізнаюся сама собі — Юрій мені подобається. Якщо раніше я вважала це простим тяжінням, то тепер розумію, що мої почуття дещо сильніші. Принаймні тепер я знаю, що мені може подобатися ще хтось, крім мого колишнього чоловіка. Не бажаю дарувати Юрію марну надію, адже Уляна повернеться й все стане як колись. Неохоче забираю руку з його долоні.
— Я теж не знаю. Ти на мене надто злий. Поки ти не відпустиш свою злість, не пробачиш мені, ми нічого не зможемо скріпити. Це прощення потрібно перш за все тобі. Злість отруює твою душу. Пробачити — не означає забути. Просто ти приймаєш ситуацію.
Чоловік дивиться на мене широко розплющеними очима. Я гублюся у їхній синяві. Серце схвильовано тріпоче у грудях. Зі мною давно такого не було і це хвилює. Він здивовано здіймає брови доверху:
— Де ти це почула? Раніше не помічав за тобою схильності до філософії.
— Не знаю, — стискаю плечима. Мовчу про річний сеанс до психолога, який по частинках відновлював мою психіку після зради чоловіка та розлучення. Нервово поправляю сукню:
— Здається це психологія.
— Байдуже, як це називається, головне — ти порозумнішала.
Юрій зупиняє погляд на моїх вустах та нахиляється до мене. Мимоволі тягнуся до нього. Ні, ні, ні! Мені не можна з ним зближуватися, я тут тимчасово, я дружина на заміну. Усвідомлюю це й різко підіймаюся з ліжка:
— Я у душ. Ти не проти?
— Не проти, — відводить погляд.
Прямую до ванної кімнати. Роздягаюся та вмикаю гарячий душ. Потоки води зігрівають тіло. Намагаюся привести думки до ладу. Навіть, якщо Юрій мені подобається, це нічого не означає. Він — чужий чоловік, чоловік Уляни, а одружені чоловіки для мене табу. Витираюся у рушник, одягаю теплу піжаму. Надворі похолоднішало й у нічній сорочці буде холодно. Виходжу до спальні. Юрій лежить на ліжку та щось читає у телефоні. Стаю перед дзеркалом, наношу на обличчя крем. Невпевнено уточнюю:
— Ти сьогодні спатимеш тут?
— Доведеться, — каже так, наче його змушують, — Марина не пішла до подруг, тож вважай у нас вдома шпигунка, яка все доповідатиме твоєму батьку. Якщо ми хочемо ті акції, то маємо переконати всіх у палкому коханню одне до одного. Я в душ.
Підводиться та прямує до ванної, зникає за дверима. Вимикаю світло та вміщуюся у ліжку. Залишаю увімкненою настільну лампу на тумбі. Навмисно підсуваюся до краю. Спати з Юрієм ще те випробування. Він — чужа людина й навіть попри симпатію, я не хочу наближатися до нього. Потім буде надто боляче відпускати його зі свого серця. Сподіваюся заснути до того часу, як чоловік повернеться з душу. На жаль, він заходить до спальні і я не встигаю заснути. Вдаю із себе сплячу. Він лягає на свою половину ліжка. Чую його дихання й не наважуюся поворухнутися. Вранці прокидаюся перша. Приводжу себе до ладу та спускаюся на кухню. Віра ще не прийшла. Вона хазяйнує трохи пізніше та готує сніданок бабусі й мені. Я заварюю каву, роблю омлет з сиром та беконом. На кухню заходить Юрій. Зупиняється на порозі:
— Які аромати! Вони збільшують голод.
— То сідай їж. Тут вистачить нам обом.
Юрій розміщується за столом. Я кладу перед ним тарілку з омлетом. Роблю каву та сідаю навпроти. Чоловік недовірливо відрізає шматок омлету та кладе до рота. Дивиться на мене здивованими очима:
— Не знав, що ти готуєш. Навіть не так. Ти ніколи не готуєш, а якщо й колись робила це, то зовсім невміло. Зрештою я найняв для цього Віру.

Стискаю губи та усвідомлюю свій прокол. Знову. Намагаюся знайти гідне пояснення:
— Ну, я ж не торт спекла. А для того, щоб збити яйця й підсмажити їх на пательні не потрібно багато вмінь.
— Колись для тебе це було вершиною кулінарного мистецтва. Ти змінилася, — уважно дивиться на мене. Я застигаю на місці й навіть не рухаюся. Здається ще мить і він викриє мене у підміні. Чоловік робить ковток кави.
— Ти стала зовсім іншою. Абсолютною своєю протилежністю і я збрешу, якщо скажу, що цим не потішений.
Винувато опускаю голову. Повернеться Уляна і Юрій буде розчарований. Їмо мовчки, а я вкотре сварю себе за те, що не дочекалася, коли піде чоловік. Поївши, він кладе серветку на стіл:
— Дякую, було смачно. На вихідних ми їдемо на благодійний вечір. Відбудеться невеличкий концерт і збір коштів для онкохворих дітей. Ми маємо його відвідати. Будуть журналісти та важливі люди міста.
— Але ти казав, що ми на вихідних їдемо за кордон.
— Це я вигадав спеціально для Марини, але, оскільки вона ніде не поділася, то доведеться сказати, буцімто ми здали квитки через цей вечір. Тобі варто одягнути вечірню сукню.
Юрій підводиться та йде з кухні. Наступні дні я з Мариною відвідую салон краси, роблю манікюр, зачіски, відпочиваю у ресторанах й взагалі займаюся всім, чим належить дружині олігарха. Субота настає надто швидко. Перед відвідуванням благодійного вечора я хвилююся. Одягаю сріблясту сукню з довгими рукавами. У салоні моє волосся вклали у високу зачіску, а візажисти нанесли макіяж. Там будуть журналісти і я не хочу, щоб Терновський мене соромився. Він заїжджає за мною до салону. Одягаю пальто та виходжу на вулицю. Бачу авто, відчиняю дверцята, розміщуюся на передньому сидінні. Юрій обпалює поглядом. Щось змінилося у ньому. Очі наповнюються теплотою й у них з’являється яскравий блиск. Він злегка всміхається:
— Маєш гарний вигляд.
— Професіонали постаралися, — сором’язливо ховаю погляд. Тішуся, що чоловіку сподобалося, проте намагаюся не показувати цього. — Що буде на цьому вечорі?
— Не знаю. Обіцяли концерт, після якого я зроблю пожертву. На вечорі будуть депутати та бізнесмени. Вважай, збереться майже весь бомонд міста.
Юрій заводить двигун й ми йдемо вперед. Хвилювання лоскочуть груди. Не хочеться зганьбити Терновського, проте Уляна навряд чи цим переймалася б. Під’їжджаємо до розкішного ресторану. Біля нього припарковані дорогі автомобілі. Виходимо на вулицю і Юрій підставляє мені свій лікоть. Охоплюю його рукою. Підіймаємося широкими сходами до ресторану. Я взула туфлі Уляни на високих підборах. Дивляться вони ефектно, але у них незручно, трохи завеликі.
Залишаємо речі у гардеробній. Юрій одразу проходиться поглядом по сукні. Обпікає живіт, стегна, груди, ключиці. Бере мене за руку й ми заходимо до залу як зразкове подружжя. Грає легка музика, дами у вечірніх сукнях, а чоловіки у строгих костюмах. Я вперше потрапила у таке вишукане товариство й почуваюся не у своїй тарілці. Офіціанти розносять закуски та напої. Ми зупиняємося біля коктейльного столика. Беру десерт до рук. До нас підходить поважний незнайомець. Він розмовляє з Юрієм, а мені залишається тільки ввічливо всміхатися.
Музика затихає. Біля музикантів з’являється чоловік у чорному фраку й говорить промову. Дякує усім за щедрі пожертви. Після нього співає якась молода співачка. Всі жваво спілкуються між собою. Терновський ні на крок не відходить від мене. Мабуть, боїться, щоб я його не зганьбила. На сцену виходить гурт музикантів. Вони грають повільну музику, чоловіки запрошують жінок на танець. Ми з Терновським стоїмо біля вікна. Він кладе бокал на стіл та простягає мені руку:
— Потанцюємо? — дивує пропозицією.
— Ти ж казав, що з шалавами не танцюєш, — пригадую його отруйні слова.
— Тут журналісти, тому можна зробити виключення.
Бере мене за руку та веде до центру залу. Його долоня опиняється на моїй спині та пропалює через сукню. У долонях відчуваю знайомі іскри на шкірі. Чоловік вправно веде у танці. Ми кружляємо, дивимося одне одному у вічі. Його очі зачаровують, манять, притягують. У них горить хитрий вогник й здається вони приховують таємницю. Його долоня ковзає вниз та зупиняється на моїй сідниці.
Юрій, із серйозним виразом обличчя, продовжує танцювати. Здається, його не бентежить ця непристойність. Я тягнуся до його вуха:
— Що ти робиш?
— Вдаю закоханого чоловіка, який тебе хоче.
— Навіщо? — щиро дивуюся.
— Поповзли чутки про наше розлучення. Нам залишилося протриматися ще три місяці й акції стануть нашими. До того часу не варто, щоб всі бачили яке насправді у нас сімейне життя.