Розділ 15

Я тягнуся рукою до сумочки:
— Мені телефонують. Я вийду на хвилинку.
Йду, а точніше тікаю на вулицю. Телефоную Юрію. Чоловік майже одразу відповідає. Я звітую:
— Ми в караоке.
— Добре, відпочинь. Ти любиш співати.
— Тут жахливо, — не витримую та зізнаюся, — всі щось мене розпитують, а й гадки не маю, що повинна казати. Доводиться вигадувати. Ще трохи і я зізнаюся про втрату пам'яті.
— Не раджу тобі це робити. Звісно, вирішувати тобі, але я давно казав, у тебе змії, а не подруги. Зізнавшись, ти будеш абсолютно беззахисна перед ними. Вони можуть вигадати події, яких не було, а ти навіть не знатимеш. Не варто давати їм такий козир.
— Мабуть, ти маєш рацію, — не приховую смутку у голосі.
— Хочеш, я приїду і заберу тебе? Вигадаємо якусь поважну причину.
— Це було б чудово, — погоджуюся перш ніж встигаю подумати. Згадую про Михайла та стискаю губи. Вирішую попередити чоловіка, щоб він не влаштував тут сцену ревнощів. — Людмила прийшла з Михайлом.
У відповідь чую тишу. Чекаю, даю чоловіку час заспокоїтися, якщо він сердитий. Важке зітхання перериває його мовчання:
— Ти згадала, що було між вами?
— Ні. Ти впевнений, що я тобі з ним зраджувала? — хочеться вірити, що Уляна не така жахлива, як про неї розповідають. Проте судячи з поведінки та слів Михайла на святкуванні, Юрій каже правду.
— Я б не стверджував цього, якби точно не знав.
— То ти приїдеш?
— Добре. Скоро буду, я неподалік.
Чоловік завершує розмову. Кладу телефон до сумки. Не поспішаю заходити всередину. Не хочеться знову вигадувати причини чому я не співатиму.
— Замерзла? — чоловічий голос проноситься над головою, а на мої плечі опускаються чужі долоні.
Різко обертаюся й бачу Михайла. Він хитро всміхається:
— Можу зігріти. Дати сигарету?
— Я не палю, — бовкаю перш ніж встигаю подумати. Він хмикає:
— Від коли?
— Віднедавна. Я намагаюся позбутися цієї шкідливої звички. Однак, тобі не заважатиму, — прямую до дверей бару. Чоловік ловить за руку:
— Говорила з черговим коханцем?
Його припущення ображають.
— Хоч це тебе не стосується, але у мене немає коханця. Я говорила зі своїм чоловіком.
— З Юрієм? — Михайло кривиться.
— Так з ним, — гордовито задираю голову й висмикую свою руку з його полону.
— Уляно! Відколи пізнав тебе, то втратив спокій. Ти шикарна жінка. Я скучив.
— А я ні, — кажу впевнено. — У тебе є Людмила, тому не розповідай казок.
— Це нічого не означає. Я з Людмилою для того, щоб бути ближчим до тебе. Не можу тебе розлюбити.
Цинізм чоловіка обурює. Я суплю брови:
— Як ти можеш таке казати? Ти ж у стосунках з іншою жінкою. Ви разом ділите проблеми, побут, ліжко. Не варто шукати втіхи на стороні.
— Відколи ти стала такою правильною? — Михайло щулить очі.
— Я зрозуміла свої помилки. Ця розмова позбавлена сенсу. Я замерзла, — прямую всередину.
Михайло ловить мене за лікоть та притискає до себе. Його долоні переміщуються на мою талію, опускаються на сідниці. Намагаюся вирватися з його полону, проте не виходить. Однією рукою Михайло притискає мене за спину:
— Зізнайся, ти теж скучила. Тобі час відпрацьовувати гроші, які я тобі дав. Ти мені винна.
Не уявляю про що говорить Михайло. Намагаюся його відштовхнути, але все марно. Наче гострими шипами, чоловік пронизує мене колючими дотиками. Рішуче дивлюся в очі:
— Відпусти. Я кричатиму.
— Так, кричатимеш від насолоди. Поїхали звідси.
Михайло сприймає мої слова по-своєму. Він нахиляється. Наближається губами до мене, а я відхилююся з усіх сил:
— Не смій. Я не хочу. Відпусти.
— У вас проблеми? — чоловічий голос здається мені порятунком. До нас підходить офіціант й Михайло послаблює хватку.
— Ні, між нами виникла суперечка, але у кого із закоханих її немає?
— Ми не закохані. Відпусти. Рятуйте!
Почувши мій крик, чоловік нарешті забирає руки. Я відходжу вбік:
— Більше ніколи не смій мене чіпати. Навіть не наближайся, — заходжу до бару.
Сідаю на диванчик, вдаю, що нічого не сталося. Намагаюся заспокоїтися та дивлюся на Людмилу. Мені її шкода. Не хочеться, щоб вона витрачала свій час на того, хто цього не вартий. На жаль, не можу розповісти їй по зрадливого обранця. Люда може мені не повірити й звинуватити у всіх смертних гріхах. Тішуся з того, що мікрофон за іншим столиком. Сподіваюся мене не змушуватимуть співати. Повертається Михайло. Розміщується біля Людмили, обіймає дівчину за талію. Я дивуюся його лицемірству.
Через пів години до бару заходить Юрій. Оглядає залу й поважною впевненою ходою наближається до нашого столика. Кожний його крок випромінює велич. Юля кривиться:
— О, Улянко, твій благовірний з’явився. І що йому потрібно?
Терновський підходить до нас й дівчина замовкає. Чоловік вітається:
— Добрий вечір! Як співається? — чоловік навмисно ігнорує Михайла і вдає, наче його тут немає. Не подає руки та не дивитися у його бік. Марина супиться:
— Вирішив приєднатися?
— Ні, я приїхав за Улянкою. У нас деякі плани.
— Дивно, вона нічого не казала, — Марина підозріло зіщулює очі. Юрій стискає плечима:
— Забула. Ходімо? — киває мені. Дістає з гаманця гроші та кладе їх на стіл. Дає більше, ніж потрібно. Марина обурюється:
— Але ми нещодавно прийшли. Навіть відпочити не встигли.
— Я тебе не забираю. Відпочивай. Впевнений, хтось з подруг прихистить тебе на ніч, — Юрій хоч на одну ніч хоче позбутися її присутності у своєму домі. Я підіймаюся та прямую до вішалки. Одягаю пальто:
— Дівчата, дякую за вечір! Була рада всіх бачити, але я маю йти. Геть з голови вилетіло. Ще побачимося.
Тікаю, поки не почула зайвих запитань. Натомість Юрій вкотре дивує. Він звертається до Михайла:
— Вийдемо? Потрібно поговорити.
Чоловік підіймається з місця. Вони прямують надвір, а я крокую слідом за ними. Стають біля ресторану. Юрій зривається з місця та хапає Михайла за комір сорочки. Притискає його до стіни й злісно дивиться в очі:
— Що ти хочеш від моєї дружини?
Від несподіванки я хапаюся долонею за рота. Аж ніяк не очікувала від Юрія сцену ревнощів. Михайло блідне. Його обличчя виказує страх:
— Чому ти думаєш, що я щось хочу?
— А чому ти сьогодні притискав її під баром у всіх на очах?