Розділ 14

Турбота Юрія зігріває серце. Тепер він здається цілком адекватним чоловіком. Цікаво, чим же Уляна його зіпсувала, що він перетворився на невдоволеного буркотуна. Виявляється Терновський може бути нормальним. Мимоволі на моїх вустах з’являється легка посмішка:
— Добре, я зателефоную.
— Чекатиму. Гарного відпочинку!
— Дякую!
Завершую розмову і розумію, що Юрій може бути милим співбесідником. Йду до будинку, одягаю теплу сукню та термоколготки. У гардеробній Уляни почуваюся наче у магазині. Мені не вистачить місяця, щоб одягнути все хоча б один раз. Наношу макіяж. Зауважую, що потрібно записатися на манікюр, але зроблю це завтра. Марина вривається до спальні. Вона одягнена у відверту коротеньку сукню, а на обличчі яскравий макіяж.
— Готова?
— Наче, — кажу невпевнено і дивлюся на себе у дзеркало.
— Тоді їдемо. Я бачила у вашому гаражі ще одну автівку. Поїдемо на ній?
— Ні, то друге авто Юрія. Краще викличемо таксі, — пропоную таке, бо Марина точно не погодиться їхати маршруткою. Дівчина дує губки, намальовані червоною помадою:
— Яке таксі, коли авто вдома? Поїхали на ньому. Чому ти досі не сказала Юрі, щоб купив тобі нову автівку?
Марина говорить про покупку авто так, наче це придбати нові шкарпетки. Я одягаю пальто й ми спускаємо сходами. Дотримуюся легенди:
— Я не пам’ятаю як водити.
— Сядеш за кермо і тіло саме згадає. Навички ніде не поділися. Зрештою, я можу сісти за кермо.
Може і так, от тільки навичок водіння авто у мене немає. Відхиляю її пропозицію. Викликаю таксі, Марина називає адресу. Під'їжджаємо на місце і я бачу караоке бар. Здається, гірше не вигадаєш. Якщо своєю поведінкою чи словами я ще можу якось переконати незнайомих мені подруг Уляни, що я — це вона, то з піснею цього не зробиш. Не знаю як співає Уляна. Може вона співоча пташка або навпаки в ноти не потрапляє і співає як ведмідь. Крім того, наші голоси відрізняються і у пісні це буде дуже помітно. Марина, наче навмисно знала, яке місце обрати. Закрадаються підозри, що вона здогадується про підміну.
Ми заходимо всередину. Марина одразу прямує до столика за яким сидять троє дівчат. Вона плескає у долоні:
— Я так давно з вами не бачилася, — по черзі цілує дамочок у щічки. Я знімаю пальто та сідаю на диван. Одна з подружок злісно зиркає на мене:
— Уляно, щось сталося? Ти з нами не привітаєшся?
— У мене герпес, — не роздумуючи брешу. Дівчина дивиться на мої чисті вуста. Я уточнюю, — намалювала губи помадою. Не хочу вас заразити.
— Ти останнім часом віддалилася від нас. Завела собі нових подружок? — блондинка, яка сидить навпроти, хіхікає.
— Закрутилася. Останнім часом багато клопотів, — відмовчуюся.
— Ти й на Дню народженню Юрія була небагатослівна, — підмічає брюнетка. Я її пам’ятаю зі святкування. Здається її звати Юля. Вона робить ковток коктейлю і єхидно відзначає, — щось він тебе не запросив ні на один танець, зате активно приділяв увагу іншим жінкам.
Ці слова, як отрута, ллються з її вуст. Я відкриваю меню й вдаю, що дана ситуація абсолютно мене не бентежить:
— Перед святкуванням ми домовилися, що приділимо увагу гостям. Те і ми робили. Я теж танцювала з іншими чоловіками.
— Привітики! — лунає над головою. Я підіймаю погляд і тамую дихання. Впізнаю Людмилу та Михайла. Ця “подруга” прийшла зі своїм хлопцем. Для чогось взяла з собою колишнього коханця Уляни. Дівчина супить брови:
— Марино, ти ж казала, що всі прийдуть зі своїми половинками.
— Ні, ти не так зрозуміла, — Марина хитає головою, — я казала, що всі прийдуть без своїх половинок.
— Я не могла не так зрозуміти. Чітко чула, — Людмила обурюється й навіть не поспішає сідати за стіл. Марина байдуже махає рукою:
— Тепер це не важливо. Сідайте. Буде хоч один чоловік серед нашого квітника.
Я підозрюю, що вона навмисно підлаштувала так, щоб прийшов Михайло. Поки не розумію навіщо їй це потрібно. Він сідає біля мене на диван, а Людмила розміщується на стільці. Робимо замовлення. Через жваві розмови незнайомих мені людей, почуваюся ніби у вулику. Намагаюся зрозуміти як кого звати. Я домовилася з Мариною, що ніхто не знатиме про мою травму. Проте сестричка навіть імен дівчат не назвала. Сказала, так більша ймовірність, що я все згадаю. Почуваюся чужою. Власне, я і є чужа. Дівчата розпивають коктейлі та їдять дорогу їжу. За один такий вечір мені доводиться пів місяця у школі працювати.
Настає та мить, яку я найбільше боюся. Нам приносять мікрофон. Спочатку співає Юля. У порівнянні з нею я талановита співачка. Вона не потрапляє в ноти та не витримує ритм. Проте це її абсолютно не бентежить. Вона просто співає і насолоджується процесом. Наступними співають Людмила та Михайло. Вони вирішили заспівати дуетом і здаються ідеальною парою. От тільки я добре пам'ятаю недолугі залицяння Михайла на Дні народженні Юрія й розумію, що до ідеальних стосунків їм ще далеко. Мені в руки дають мікрофон. Я поспішно відмовляюся:
— Дякую, але я не співатиму. Горло болить, — вдавано кашляю.
— Бути в караоке і не заспівати — гріх, — у Марини свої плани на цей вечір. Можливо, вона й справді підозрює підміну.

Безмежно вдячна Вам за серденька до книги! Подарунок для Вас, промокод на мою книгу "Терміново потрібна дитина" jR_v0QAD