Розділ 13

Мене обпалює жаром. Для мене не припустимо ділити ліжко з майже незнайомцем. Не рухаюся й невідомо навіщо уточнюю:
— Сьогодні ми спатимемо разом?
— Доведеться. Не хвилюйся, я до тебе не чіплятимуся. З нашого життя давно зникло поняття “сімейний обов'язок”.
Цей факт тішить. Я лягаю скраю на ліжко. Настільки скраю, що боюся упасти. Накриваюся шматком ковдри, але вона закриває лише мою спину. Чоловік вимикає лампу та розвертається до мене спиною:
— Не бійся, я до тебе не торкатимуся. Можеш лягти ближче.
Підсуваюся до чоловіка й вкриваюся повністю. Тепер я хоча б не впаду з ліжка. Він дотримує слова, не чіпає мене. Сплю тривожно, боюся ненароком доторкнутися до Юрія. Вночі часто прокидаюся. Через штори пробивається вранішнє сонце. Чоловік спить на боці, а я чую розмірене дихання. Користуючись тим, що він міцно спить, поглядом вивчаю його обличчя. Рівні брови, чорні вії, чіткий контур губ з ямкою на бороді, легка щетина на бронзовій шкірі.
Якби він не бризкався отрутою, то був би ідеальним чоловіком. З жахом усвідомлюю, що Юрій мені подобається. Це вперше після розлучення у мене виникла симпатія до когось. Стискаю вуста й нагадую собі, я тут тимчасово. Цей чоловік ніколи не стане моїм. Він одружений, у нього є коханка і третя жінка явно зайва у його житті. Тим більше, що я ніколи не ділитиму чоловіка з іншими. Повернуся до Оксанки, а цей місяць залишиться яскравим спогадом у моєму житті.
Дзвенить будильник. Юрій кумедно морщиться та розплющує аквамаринові очі. Вдаю, наче сплю. Не хочеться, щоб він знав, що я за ним підглядаю. Чоловік вимикає будильник, але не поспішає вставати з ліжка. На собі відчуваю його погляд. Він липне до щік, носа, вуст… Напевно Юрій щось запідозрив і зараз згадує риси обличчя дружини та шукає відмінності. Я потягуюся, розвертаюся до нього спиною. Деякий час чоловік лежить, а потім встає. Чую як він одягається та виходить з кімнати.
Я лягаю на його подушку. Простирадло ще зберігає тепло Юрія. Відчуваю аромат чоловічих парфумів. Не розумію, що зі мною, але мені хочеться у його гарячі обійми, розслабитися і дозволити бути собі слабкою жінкою. На жаль, не можу собі цього дозволити. Спускаюся до столової тільки тоді, коли Юрій їде на роботу.
Весь день Марина вмовляє мене зустрітися з подругами. Я відмовляюся:
— Це погана ідея. Не хочу, щоб вони знали про мою амнезію.
— Може якраз навпаки? Побачивши їх ти щось згадаєш. Ми не мусимо їм розповідати про твою втрату пам'яті. Все, вирішено. На вечір я бронюю столик, — Марина набирає номер на телефоні. Я хитаю головою:
— Не варто. Мені не хочеться проводити час у товаристві незнайомих людей, а оскільки я їх не пам'ятаю, то саме так і сприймаю.
— Якщо сидіти цілими днями вдома, то можна скиснути.
— Це мій вибір.
— Не вигадуй, — Марина байдуже махає рукою та говорить телефоном, бронює столик.
Поки вона обдзвонює наших подругам, я виходжу з кімнати. Прямую на терасу. Прохолодний осінній вітерець прокрадається під одяг. Я закутуюся у теплу шаль й сідаю у крісло-кокон. До мене підбігає Матильда. Беру кота на руки, вмощую на своїх колінах й обережно пещу гладку шерсть. Наважуюся на дзвінок. Хвилювання сполоханою птахою тріпочуть всередині. Набираю номер, чую гудки й навіть не дихаю. Чоловічий голос посилює хвилювання. Витискаю з себе потрібні слова:
— Привіт! Марина організовує вечір зустріч з подругами і я іду з ними.
— Добре. Потрібні гроші? Настільки я знаю, то на карті достатньо коштів.
Згадую про банківську картку Уляни. Дівчина залишила її мені майже без грошей, але Юрій щедро поповнив рахунок. Я не витратила ні копійки з їхніх грошей. Все одно потім Уляна вирахує з обумовленої суми. Я хитаю головою:
— Гроші є. Просто хотіла, щоб ти знав де я буду і з ким.
Чую мовчання. Дивлюся на телефон, але зі зв’язком наче все добре. Не стримую хвилювання:
— Алло! Ти є?
— Є. Якось незвично, що ти кажеш мені куди йдеш.
Тільки зараз я розумію свою помилку. Звісно, це подружжя майже не говорить і здебільшого гаркається. Не варто було йому телефонувати. Юрію все одно, де ходить його дружина, головне, щоб якомога далі від нього. Поспішно виправдовуюся:
— Це характерно для здорових нормальних стосунків. Щось не подумала, що ця інформація буде зайвою для тебе. Вибач за турботу.
Дивлюся на екран і шукаю кнопку, щоб завершити розмову. Чоловік вчасно мене зупиняє:
— Я не це мав на увазі. Раніше ти ніколи не казала, куди йдеш, а на мою цікавість відповідала агресією. Зрештою, я почав робити так само. Куди саме ви їдете?
— Не знаю, — стискаю плечима, — Марина не уточнила.
— Добре, як приїдете набереш мене? Не подумай, я не намагаюся тебе контролювати, просто якщо потрібна буде допомога, то телефонуй.