Розділ 10

Нам приносять піцу і Юрій замовкає. Я кладу шматок собі у тарілку і ховаю погляд. Очі чоловіка наповнені болем, не можу на них дивитися. Найгірше, що він вважає мене винуватицею його страждань. Чоловік наслідує мене та теж бере шматок піци. Я виправдовуюсь:
— Можливо моя зрада була відповіддю на твою? Знаєш, важко спостерігати, як тобі зраджує чоловік.
— Тоді я тобі не зраджував. Чуєш? — Юрій підвищує голос та до побіління у кісточках стискає виделку у руці, — поки ми були разом не тільки формально, я навіть на інших жінок не дивився. Я кохав тебе, а ти надала перевагу іншому. Чому? Чого тобі не вистачало?
Чоловік вимагає відповідей яких я не знаю. Боязко міряю його поглядом. Красивий, мужній, спокусливе тіло. Отже, справа не зовнішності. Невпевнено висуваю свою версію:
— Може я шукала емоційний зв'язок? Ти завжди так гавкав на мене?
— Ні, мені здавалося, ми були щасливі, — Юрій жбурляє виделку на тарілку, — а потім ти зраджувала мені й навіть не приховувала цього. Чесно, я збився з рахунку лічити твоїх коханців.
— Мабуть, ти перебільшуєш, – сором’язливо ховаю погляд.
— Не перебільшую. Пізніше ти зізналася мені, що вийшла за мене заради грошей. Я багатий, спадкоємців немає, вигідна партія, щоб все життя не працювати. Ти не знала, що твій батько на весіллі висуне таку вимогу.
Мені стає шкода Юрія. Якщо його слова правдиві, то не такий він і монстр, як я собі уявляла. Зараз дивлюся на нього як на чоловіка зі зраненою душею. Боязко уточнюю:
— То зараз між нами лише угода?
— Так. Через три місяці ми розлучимося офіційно. Але ти, схоже, не можеш чекати так довго. Два тижні тому ти обчистила мій рахунок та втекла з черговим коханцем. Якби не аварія, то можливо зараз ти тут не сиділа б, — погляд синіх очей пронизує до кісток. У них вирує ненависть і тепер мені зрозуміла причина.
Шокована вчинками Уляни. Хоча, я знаю лише правду зі слів Юрія, можливо у неї своє бачення розвитку подій. Я навіть не їм, усвідомлюю почуте та намагаюся зрозуміти як мені поводитися надалі. Чоловік гнівно супить брови:
— Мовчиш? — обморожує холодом.
— Не знаю, що сказати. Я не пам’ятаю нічого з того, що ти розповів. Мабуть, я маю попросити вибачення. Пробач. Знаю, таке важко вибачити, але я сподіватимусь колись, ти знайдеш у своєму серці місце для прощення.
Погляд Юрія змінюється. Стає ніжнішим, в очах тане крига. Він кладе шматок піци до рота:
— Те, що ти просиш вибачення, вже прогрес. Це тобі не характерно.
— За що ти покохав мене? З твоїх слів я цинічна, брехлива, зарозуміла. Чому ти одружився зі мною?
— Для кохання не потрібно причин. Ти кохаєш не за щось, а просто так.
Юрій ошелешує зізнанням. Тепер я розумію, що він справді кохав Уляну. Беру виделку до рук та продовжую їсти. Ми обоє думаємо про щось своє. Зрештою не витримую:
— Ти кохаєш Алісу? Після нашого розлучення одружишся з нею?
— Навряд, — чоловік хмикає, — після розлучення я взагалі більше не одружуватимуся. Вистачило одного разу.
— Аліса знає про це?
— Я їй нічого не обіцяв. Навіть про розлучення жодного разу не згадував. Думаю, нас обох влаштовують ці тимчасові стосунки.
Після зізнання Юрія я бачу перед собою не зарозумілого бовдура, яким я вважала його раніше, а чоловіка з розбитим серцем. Мені теж відомий біль від зради, котрий роздирає душу. Боляче усвідомлювати, що людина, яка стала тобі найближчою, найріднішою, обирає зрадити тобі. Зрада — це усвідомлений вибір і цьому немає виправдань. Ми доїдаємо піцу і я насмілюся озвучити те, що мене турбує:
— Що робитимеш, якщо Марина й досі у твоєму домі?
— Я впевнений, що вона у моєму домі. Твоя сестра схожа на липучку. Від такої важко позбутися. Гадаєш, вона випадково з'явилася саме тепер, коли нам залишилося протриматися три місяці? Впевнений, вона задумала черговий підступ. Зараз ти особливо вразлива і не можеш дати відсіч. Здається з пам'яттю у тебе зник войовничий характер. Ти була дівчина з перцем, а тепер стала спокійніша.
— Тобто слабо характерна? — уточнюю.
— Я б сказав поступлива. Чесно, не хочу, щоб ти все згадала і до мене повернулася хитра стерва.
Я винувато опускаю голову. Вона все одно повернеться. Уляна займе своє місце, а я оплачу операцію дитині. Мене не має турбувати майбутнє Юрія, проте невчасно прокидаються докори сумління та вимагають все розповісти. Стискаю губи й змушую свій розум замовкнути. Згадую заради чого я це роблю та стає легше.
Повечерявши, ми повертаємося до маєтку. Юрій нарешті не гавкає на мене, а спілкується нормально. Заходимо до будинку. З вітальні доносяться голоси. Ми заходимо до кімнати. Бабуся з доглядальницею сидить на дивані та п’є чай. Марина розмістилася навпроти у широкому кріслі. Не схоже, щоб вона збирала речі чи взагалі думала про від’їзд. Юрій одразу гаркає й здається від того ввічливого чоловіка, яким він був хвилину тому не залишилося й сліду:
— Ти чого досі тут? Я казав тобі вимітатися з мого дому.