Розділ 9

Я не уявляю, що мала пробачити справжня Уляна. Зачиняю двері від допитливого носа Аліси. Підходжу до столу та сідаю у крісло. Кладу руки на стіл та злегка нахиляюся вперед:
— Я не пам’ятаю Марину. Що вона зробила?
Юрій змінюється в обличчя. Вилиці напружуються, губи стискаються, а очі виказують недовіру. Марина байдуже махає рукою. Підходить до дивана та розміщується на ньому:
— То давно було. До того ж ти теж винен. Ми з Уляною сестри й ніякий чоловік не може нас посварити. Я приїхала привітати тебе з Днем народження. До речі, коли свято? Завтра чи післязавтра? Я весь час плутаю.
— Було позавчора, — Юрій ледь стримує гнів, — ти не могла не знати. Тепер щодо Уляни. Сталося так, що у неї амнезія, проте я добре пам’ятаю твій підступ і те, як вона казала, що ніколи тобі не пробачить. Ти небажана гостя у нашому домі. Ми тебе не прийматимемо у себе.
— Я хочу помиритися, — у голосі Марини звучать жалісливі нотки, — Уляна моє єдина сестра. Невже тепер нам довіку ворогувати?
— Про це потрібно було думати раніше, — Юрій підводиться, а я досі не можу зрозуміти, що сталося у цій сімейці. Чоловік одягає пальто та вказує нам на двері, — прогуляємося.
Ми виходимо в приймальню. Намагаюся не дивитися на коханку свого фіктивного чоловіка, але очі самі тягнуться до неї. Вона неквапливо п’є каву та зверхньо дивиться як ми виходимо до коридору. Спускаємося сходами в абсолютній тиші, яку порушує цокіт підборів. Опинившись на вулиці, Юрій прямує до свого авто. Відчиняє мені передні двері. Я розміщуюся на сидінні. Чоловік різко розвертається до Марини:
— Я не бажаю тебе бачити. Не наближайся ні до мене, ні до Уляни. Йди плети свої брудні інтриги в іншому місці.
Юрій сідає в авто та рушає з місця. Залишає Марину стояти на дворі. Я обертаюся та бачу її постать у задньому вікні.
— Ти її залишив?
— Як бачиш, — чоловік стискає плечима.
— Але вона валізу залишила у твоєму будинку, розмістилася у гостьовій спальні.
— Виїде.
Юрій звертає і я не бачу Марину. Чоловік розлючений, а я не можу зрозуміти причину його ненависті. Він залишив дівчину саму. Я намагаюся достукатися до його розуму:
— Але як вона дістанеться до маєтку?
— Викличе таксі, доїде маршруткою чи прийде пішки. Мені байдуже. Вона вже не маленька.
— Що зробила Марина? — мені нетерпиться дізнатися правду, проте чоловік не поспішає відповідати.
— Поговоримо у затишному місці. Зачекай трохи.
Я стискаю губи. Підозрюю, Юрій не збирається нічого розповідати. Я маю згадати сама, от тільки мені немає чого згадувати. Розповідаю про приїзд Марини і її феєричну появу. Чоловік кривиться та паркує авто біля піцерії. Ми виходимо на вулицю та йдемо всередину. Сідаємо за столик. Офіціантка приносить меню. Юрій навіть не відкриває його, одразу цікавиться у мене:
— Будеш щось?
— Ну, якщо ми у піцерії, то може піцу?
— І ти будеш її їсти? Тут? — Юрій кидає погляд на зал.
Я розвертаюся. Зал доволі охайний, за столиками сидять батьки з дітьми, закохані або не дуже парочки, колеги по роботі. Стискаю плечима:
— А що такого? Ти сам сюди мене привіз.
— Привіз, бо був впевнений, що ти тут не їстимеш. Для тебе це заклад нижчого рівня. Ти їси тільки у розкішних ресторанах, — чоловік розслаблено притуляється спиною до дивану.
Ну, Улянка! Схоже я знову її підставила і ледь не виказала себе. Проте пізно щось змінювати. Я відкриваю меню та пробігаюся очима по списку:
— Сьогодні я зроблю виключення.
Замовляю піцу, шматок торта та сік, а Юрій каву. Поки несуть замовлення, намагаюся випитати у чоловіка хоч щось:
— То ти скажеш чому я маю ненавидіти Марину?
— Скажу. Ти й справді не пам’ятаєш? — дивиться на мене вимогливо, наче від його погляду щось змінитися. Я хитаю головою. Він супить брови:
— Твоя гра затягнулася. Спочатку я був впевнений, що ти вигадала амнезію. Надійний спосіб уникнути відповідальності за свої вчинки, але тепер я сумніваюся. Якщо ти спокійно сприймаєш кота та Марину, то мені варто задуматися. Може ти стала нормальною? — замовкає та чекає на відповідь.
— Я справді не пам’ятаю. Що зробила Марина?
— Мабуть, тут треба зробити ліричний відступ й пояснити чому ми досі не розлучилися. На наше весілля твій батько подарував нам пакет акцій своєї фірми. Але розпоряджатися ним ми можемо лише після трьох років шлюбу. Якщо розлучимося раніше, то акції належатимуть Марині. Коли у нас почалися проблеми в сім’ї, то ми вирішили зачекати. Отримати акції, продати їх, поділитися грошима й тільки тоді розлучитися. Як ти сказала, це вигідно нам обом.
Тепер мені зрозуміло, чому й досі існує їхній шлюб. Отже, між ними звичайна угода. А що я хотіла? Марно сподіватися на кохання там, де замішані великі гроші. Я роблю ковток соку, який нам встигли принести.
— До чого тут Марина?
— Невже не розумієш? — я стискаю плечима. Чоловік злегка нахиляється вперед, наче має розкрити таємницю, — якщо ми розлучимося раніше вказаного терміну, то вона отримає все. Твоя сестра зі шкіри пнеться, щоб нас розлучити. Два роки тому вона гостювала у нас. Було застілля, котре затягнулося до ночі. Ти вийшла із залу, ми залишилися вдвох з Мариною. Вона почала мене спокушати. Спочатку я не повірив, думав, вона жартує. Але її флірт ставав відвертішим й зрештою ти зайшла у ту мить, коли вона мене поцілувала. Я не встиг відреагувати. Зчинився скандал. Марина заявила, що я чіплявся до неї. Ти не звинувачувала нас обох. Наодинці ти сказала, що не переймаєшся моєю зрадою, адже сама давно маєш коханця. Я гадав, ти навмисно таке кажеш, щоб допекти мені, а виявилося ти мені зраджувала вже три місяці.