Розділ 8

Ми переглядаємось з бабцею. Я навіть не уявляю, хто ця дівчина. Може чергова коханка Юрія? Хоча сумніваюся, що зважаючи на бабцю, він би привів її сюди. Навіть не знаю, що думати. Підозріло зіщулюю очі й намагаюся здаватися грізною:

— Ви хто?

— Улянка! Ти анітрохи не змінилася.

Дівчина простягає руки та йде мене обіймати. Полонить у легких обіймах та цілує у щоки:

— Як же ми давно не бачилися! Галино, — підходить до бабці та цілує і її. Ви ж мене пам’ятаєте?

— Тебе важко забути, — чомусь супиться бабуся. Дівчина без запрошення вмощується у кріслі.

— Я стомилася. Всі ці перельоти… я щойно з літака. Може, пригостиш обідом?

— Звісно, але спершу хотілося б дізнатися, хто ти, — складаю руки на колінах й намагаюся зрозуміти: переді мною друг чи ворог Уляни. Дівчина дзвінко сміється:

— Дуже смішно. Улянко, невже після того непорозуміння ти вдаватимеш, що ми не знайомі?

Слова про непорозуміння насторожують. У мене немає іншого вибору, як зізнатися:

— Вибач, але я тебе не пам’ятаю. Кілька днів тому я потрапила в аварію. У мене амнезія. Я навіть Юрія не впізнала.

— Класний жарт, — дівчина регоче. Бачить, що і я, і бабця залишаємося серйозними, ховає посмішку. Хапається за рота, — невже це правда? Нічого не пам’ятаєш?

— Так, — киваю на підтвердження своїх слів. Вона плескає у долоні:

— Нічого собі! Оце я вчасно приїхала. І як Юрій сприйняв цю новину?

— Нормально. Підтримує мене та робить все, щоб до мене повернулася пам’ять.

Я не знаю, які стосунки в Уляни з цією дівчиною. Сподіваюся, не надто близькі й вона не знає усі нюанси цього “щасливого” шлюбу. Зрештою, можна все спихнути на присутність бабці. Я ж не можу казати інакше. Дівчина недовірливо супить брови:

— Невже? Юрій, підтримує?

— Так, — здається, їй щось таки відомо. Намагаюся швидко перевести тему розмови, — як тебе звуть? Вибач, але я справді не пам’ятаю.

— Марина. Як ти могла мене забути? — обурюється. 

— Я навіть себе забула, — виправдовуюся.

Прошу Віру подати обід. Марина розповідає про мене, тобто про Уляну. Виявляється,  у неї тільки одна сестра. Марина, як і батьки Уляни, живе закордоном, а сьогодні повернулася до Києва. Вона кладе шматок торта до рота й цікавиться:

— Юрій на роботі?

— Так, — підношу чашку чаю до вуст.

— Я придумала. Зробимо йому сюрприз. Приїдемо до нього на роботу! Він здивується моїй появі.

— Не думаю, що це вдала ідея, — прикушую губу. Я навіть не уявляю де працює Юрій. Марина наполягає:

— Він буде шокований. Все, вирішено. Їдемо.

— Не варто його відволікати, — нервово покушую губи.

— Повір, такому сюрпризу він здивується. Досі їздиш на своєму авто, чи Юрій купив тобі нову машину?

— Зараз я взагалі не їжджу. Я розбила своє авто в аварії, я ж казала.

— І Юрій досі не купив тобі нову? Ми це виправимо. Ти вже обрала автівку, яку хочеш? Я допоможу. Поїдемо в салон, подивимося, а Юрію скинемо цінник. Їдемо до нього на роботу.

— Не варто. Він працює, ми йому заважатимемо.

Дівчина не чує мене та викликає таксі. Впевнено називає адресу прибуття, і я розумію, що вона вже бувала у нього на роботі. Ця ідея мені не подобається, хоча й самій цікаво подивитися, де працює чоловік. Швидко одягаюся та роблю макіяж. Ми сідаємо у таксі, Марина не замовкає ні на хвилину. Під’їжджаємо до багатоповерхівки з офісними приміщеннями. Величезна вивіска одразу кидається в очі. Ми проходимо всередину. Марина впевнено крокує вперед. Вона точно знає, куди слід рухатися, а я покірно йду за нею і боюся реакції Юрія. Він мене й дома не може бачити, а моїй появі на роботі точно не зрадіє. Заходимо в приймальню директора, і я застигаю на місці. За секретарським столом сидить Аліса. 

Це повністю приголомшує мене. Юрій зраджує своїй дружині з секретаркою. Вони бачаться щодня й крім робочих питань вирішують ще й романтичні. Уява бурхливо малює картинки як він з нею на цьому столі, на дивані, на кріслі… Змушую себе зупинитися і не розумію раптовий спалах ревнощів, котрі шкребуть груди. Цей чоловік не мій і ніколи ним не стане. Аліса — це проблема Уляни, й мені не варто акцентувати на цьому увагу. 

Побачивши нас, Аліса гордовито задирає голову. У цієї дівки взагалі відсутнє почуття сорому. Марина впевнено прямує до суміжних дверей:

— Юра у себе?

— Так, я повідомлю, що ви прийшли, — Аліса міряє мене невдоволеним поглядом та підводиться. Марина виставляє долоню:

— Не потрібно. Ми не чужі люди. Буде йому сюрприз.

Не вагаючись, дівчина відчиняє двері та заходить до кабінету. Я плентаюся позаду й вдаю, що не знаю про амурні справи секретарки та свого фіктивного чоловіка. Юрій сидить за столом та щось клацає на ноутбуці. Побачивши нас, здивовано підіймає брови доверху:

— Марино? Ти що тут робиш?