Розділ 7

Я підтискаю губи. Не чекала такої підстави. Не можу зрозуміти як тут опинилася кішка. Або вона сюди випадково забігла, або її принесли навмисно. Після того, як я мало не розцілувала кішку, вдати алергію буде важко. Юрій не відводить хитрого погляду та чекає на відповідь. Бабця теж якось скоса поглядає. Намагаюся вигадати логічне пояснення:

— Я не знаю. Може так ліки подіяли? Я ж приймаю кучу таблеток. Або організм звик до кішки, якщо вона давно тут живе.

— Колись ти пила протиалергійне. Не допомогло. Мені все зрозуміло, — Юрій злегка нахиляється вперед.

Моє серце вистрибує з грудей. Боюся, що він здогадався про підміну. У такому випадку мені не бачити грошей Уляни. Не рухаюся, не дихаю, чекаю на його висновок. Чоловік невдоволено хмикає:

— Ти все вигадала. Не було у тебе ніякої алергії. З самого початку ти не злюбила Матильду. Зараз, побачивши кішку, ти могла себе виказати. Через справжню втрату пам’яті ти б не знала про алергію. Я сподівався тебе спіймати, але ти не розкололася. Однак, тепер ясно, що ніякої алергії на кішок у тебе немає.

Юрій підводиться та прямує до дверей. Бабуся підвищує голос:

— Юрчику, ти куди? Сьогодні ж вихідний.

— Поїду до ресторану, заберу авто. До речі, — чоловік розвертається та обпалює мене злим поглядом, — ти чому нас вчора не відвезла на моєму автомобілі? Ти ж не пила алкоголь, так? Не змішувала зі своєю купою таблеток?

Схоже, Юрій сумнівається, що я приймаю ліки. Він зовсім не довіряє своїй дружині. Я винувато опускаю голову і тихо зізнаюся:

— Я не вмію водити авто.

— Як це не вмієш? — Юрій супить брови, — ти чудово водиш, а нещодавно навіть в аварію потрапила.

Я сама себе виказала. Звісно, Уляна вміє водити, а я, проста вчителька молодших класів — ні. Якось не було нагоди навчитися. Намагаюся викрутитися із ситуації:

— Я не пам’ятаю, що куди тиснути, як заводити. Може це аварія так на мене вплинула? Це ж стрес, — невинно кліпаю й сподіваюся, що вони повірять у цю брехню. Юрій недовірливо щулиться.

— Можливо. Я викликав таксі. Воно вже чекає. Бувайте!

Юрій йде, а я полегшено видихаю. Сподіваюся, сьогодні брехати більше не доведеться. Відпускаю кішку, мию руки та снідаю чи, точніше, обідаю. Порозмовлявши з бабусею, йду до спальні. Не хочеться сидіти вдома. У столиці є багато визначних місць, де я не була. Проте прогулюватися самій не наважуюся. Мобільний телефон розривається від повідомлень та дзвінків від подруг Уляни. Я відповідаю коротко, не зізнаюся у вигаданій амнезії. З очевидних причин відмовляюся від зустрічі з ними.

Юрія немає цілий день. Я намагаюся не думати, де він зараз та з ким. Хоча й так зрозуміло, з ким… З Алісою. Згадуються її хтиві погляди, його непристойні притискання та палкі поцілунки. Він — не мій чоловік. Через місяць я зникну та повернуся до колишнього життя, а Уляна нехай сама розбирається з його зрадами. Після вечері телефоную мамі. Говорю з Оксанкою по відеозв’язку. Я неймовірно скучила за дитиною. Захоплена розмовою не помічаю як до спальні заходить Юрій. Чоловік зупиняється біля дверей та слухає розмову. Підходить ближче до мене. Я панікую:

— Рада вас чути, але мені вже час. Добраніч!

Юрій дивиться в екран, звідки заглядають мама та моя дитина. Я поспішно натискаю на червону кнопку, завершую дзвінок, однак вони встигають побачити чоловіка. Боюся навіть уявити, що подумає мама. Почувши про роботу на місяць, за яку мені заплатять стільки, що я зможу оплатити операцію донечки, вона нічого не запитувала. Досі пам’ятаю сльози у її очах. Мабуть, вона зробила власні висновки про мою роботу, а я не наважилася розповісти. Тепер, побачивши Юрія, її фантазія може розігратися. Чоловік здивовано кліпає очима:

— Це хто?

Мої думки, мов полохливі миші, розбігаються з голови. Не знаю, що сказати. Нашвидкуруч вигадую чергову брехню:

— Це Лідія, я познайомилася з нею в лікарні. Ми розговорилися й обмінялися номерами телефонів. Тепер зідзвонилися.

— Ти? Познайомилася? — Юрій сідає біля мене на ліжко. Дивиться так, наче вперше бачить, — і що тобі знадобилося від Лідії?

— Нічого. У неї хвора внучка. Оксанка, ти її бачив. Ми розговорилися, я гралася з дитиною. Тепер Оксанка про мене питає, — мимоволі всміхаюся.

— Ти гралася з дітьми? — Юрій супиться, — ти ж їх боїшся. Вони можуть зіпсувати тобі одяг, зачіску й, взагалі, від них надто багато галасу.

— Хто вигадав такі дурниці? — я сміюся та відставляю телефон вбік.

— Ти, — чоловік ошелешує зізнанням.

Посмішка зникає з мого обличчя. Я надто погано граю роль Уляни. Ми ж різні як день і ніч. Я працюю з дітьми, звикла до них й зовсім не боюся. Проте Уляна нічого не розповіла мені про себе, я не знаю як маю поводитися. Мовчу. Боюся щось говорити, адже кожне моє слово обертається проти справжньої Уляни. Ще трохи, й чоловік про все здогадається. Він супить брови:

— Ти й справді нічого не пам’ятаєш?

— Майже. Я не знаю, як це пояснити. Я пам’ятаю деякі фільми, табличку множення, якісь уривки з життя виринають зі спогадів, але скласти все докупи й згадати, хто я — не можу.

— Уляно, ти ніколи не знала табличку множення.