Розділ 4

Я сама себе виказала. Звісно, Уляна вміє водити, а я, проста вчителька молодших класів — ні. Якось не було нагоди навчитися. Намагаюся викрутитися із ситуації:

— Я не пам’ятаю, що куди тиснути, як заводити. Може це аварія так на мене вплинула? Це ж стрес, — невинно кліпаю й сподіваюся, що вони повірять у цю брехню. Юрій недовірливо щулиться.

— Можливо. Я викликав таксі. Воно вже чекає. Бувайте!

Юрій йде, а я полегшено видихаю. Сподіваюся, сьогодні брехати більше не доведеться. Відпускаю кішку, мию руки та снідаю чи, точніше, обідаю. Порозмовлявши з бабусею, йду до спальні. Не хочеться сидіти вдома. У столиці є багато визначних місць, де я не була. Проте прогулюватися самій не наважуюся. Мобільний телефон розривається від повідомлень та дзвінків від подруг Уляни. Я відповідаю коротко, не зізнаюся у вигаданій амнезії. З очевидних причин відмовляюся від зустрічі з ними.

Юрія немає цілий день. Я намагаюся не думати, де він зараз та з ким. Хоча й так зрозуміло, з ким… З Алісою. Згадуються її хтиві погляди, його непристойні притискання та палкі поцілунки. Він — не мій чоловік. Через місяць я зникну та повернуся до колишнього життя, а Уляна нехай сама розбирається з його зрадами. Після вечері телефоную мамі. Говорю з Оксанкою по відеозв’язку. Я неймовірно скучила за дитиною. Захоплена розмовою не помічаю як до спальні заходить Юрій. Чоловік зупиняється біля дверей та слухає розмову. Підходить ближче до мене. Я панікую:

— Рада вас чути, але мені вже час. Добраніч!

Юрій дивиться в екран, звідки заглядають мама та моя дитина. Я поспішно натискаю на червону кнопку, завершую дзвінок, однак вони встигають побачити чоловіка. Боюся навіть уявити, що подумає мама. Почувши про роботу на місяць, за яку мені заплатять стільки, що я зможу оплатити операцію донечки, вона нічого не запитувала. Досі пам’ятаю сльози у її очах. Мабуть, вона зробила власні висновки про мою роботу, а я не наважилася розповісти. Тепер, побачивши Юрія, її фантазія може розігратися. Чоловік здивовано кліпає очима:

— Це хто?

Мої думки, мов полохливі миші, розбігаються з голови. Не знаю, що сказати. Нашвидкуруч вигадую чергову брехню:

— Це Лідія, я познайомилася з нею в лікарні. Ми розговорилися й обмінялися номерами телефонів. Тепер зідзвонилися.

— Ти? Познайомилася? — Юрій сідає біля мене на ліжко. Дивиться так, наче вперше бачить, — і що тобі знадобилося від Лідії?

— Нічого. У неї хвора внучка. Оксанка, ти її бачив. Ми розговорилися, я гралася з дитиною. Тепер Оксанка про мене питає, — мимоволі всміхаюся.

— Ти гралася з дітьми? — Юрій супиться, — ти ж їх боїшся. Вони можуть зіпсувати тобі одяг, зачіску й, взагалі, від них надто багато галасу.

— Хто вигадав такі дурниці? — я сміюся та відставляю телефон вбік.

— Ти, — чоловік ошелешує зізнанням.

Посмішка зникає з мого обличчя. Я надто погано граю роль Уляни. Ми ж різні як день і ніч. Я працюю з дітьми, звикла до них й зовсім не боюся. Проте Уляна нічого не розповіла мені про себе, я не знаю як маю поводитися. Мовчу. Боюся щось говорити, адже кожне моє слово обертається проти справжньої Уляни. Ще трохи, й чоловік про все здогадається. Він супить брови:

— Ти й справді нічого не пам’ятаєш?

— Майже. Я не знаю, як це пояснити. Я пам’ятаю деякі фільми, табличку множення, якісь уривки з життя виринають зі спогадів, але скласти все докупи й згадати, хто я — не можу.

— Уляно, ти ніколи не знала табличку множення.

Моє обличчя вкривається жаром. Здається, треба було вигадати, що я втратила не тільки пам’ять, але і здатність говорити. Стискаю плечима:

— Можливо, знала у дитинстві, а тепер згадала. Я не знаю, як це пояснити.

Чоловік нахиляється до мене. Вдивляється в очі, доторкається пальчиками до мого обличчя. Я тамую дихання. Його дотик породжує іскри на шкірі. Він рухається до низу, повільно проводить пальчиком по вустах:

— Я хотів би, щоб у тебе справді була амнезія. Можливо, тоді у нас був би шанс почати все спочатку.

Він підводиться, йде до ванної. Я спантеличена та розгублена. Не знаю, як реагувати й поводитися. Уляна не казала мені зближуватися з чоловіком, й до добра це явно не приведе. Але його дотик… Давно я не відчувала подібного. Зі зрадою Тараса гадала, більше не зможу кохати, а тут з’явився Юрій. Звісно, я його не кохаю, й до кохання дуже далеко, але його дотики нагадали мені, що я жінка. Відганяю від себе непотрібні думки та вмощуюся на ліжку. Юрій йде спати у кімнату навпроти. Вранці я не спускаюся на кухню та навмисно уникаю чоловіка. Не хочеться знову щось ляпнути й посилити підозри у його серці. Після обіду ми сидимо з бабцею у вітальні. Вона розповідає мені про Юрія. Раптом двері відчиняються й до будинку заходить дівчина. Вона тягне за собою валізу. Побачивши нас, зупиняється й поправляє своє темне волосся. Роздивляється довкола:

— То ось, де я тепер житиму.

Ми переглядаємось з бабцею. Я навіть не уявляю, хто ця дівчина. Може чергова коханка Юрія? Хоча сумніваюся, що зважаючи на бабцю, він би привів її сюди. Навіть не знаю, що думати. Підозріло зіщулюю очі й намагаюся здаватися грізною:

— Ви хто?

— Улянка! Ти анітрохи не змінилася.

Дівчина простягає руки та йде мене обіймати. Полонить у легких обіймах та цілує у щоки:

— Як же ми давно не бачилися! Галино, — підходить до бабці та цілує і її. Ви ж мене пам’ятаєте?

— Тебе важко забути, — чомусь супиться бабуся. Дівчина без запрошення вмощується у кріслі.

— Я стомилася. Всі ці перельоти… я щойно з літака. Може, пригостиш обідом?

— Звісно, але спершу хотілося б дізнатися, хто ти, — складаю руки на колінах й намагаюся зрозуміти: переді мною друг чи ворог Уляни. Дівчина дзвінко сміється:

— Дуже смішно. Улянко, невже після того непорозуміння ти вдаватимеш, що ми не знайомі?

Слова про непорозуміння насторожують. У мене немає іншого вибору, як зізнатися: