Розділ 6

Такого нахабства я не чекала. Здається чоловік геть втратив сором, і навіть від бабусі не приховує своєї інтрижки. Галина Степанівна супиться:

— Ти надто п’яний, щоб сідати за кермо. Аліса поїде на таксі, а ти їдеш з нами. У тебе є дружина, про яку ти маєш дбати.

— Треба, то треба, — Юрій стискає плечима.

Підіймається з обличчям мученика й, похитуючись, прямує до виходу. Сідає на переднє сидіння у таксі. Я з бабцею та її доглядальницею розміщуємося на задньому. Їдемо додому. Приїхавши, виходимо з авто. Опинившись вдома, чоловік роззувається й одразу йде у спальню. Я приймаю душ, переодягаюся. Сподіваючись, що він пішов до кімнати навпроти, заходжу до спальні. Юрій спить у костюмі. Намагаюся його розбудити, проте марно. Він щось нерозбірливе бурмоче. Доклавши зусиль, знімаю з нього піджак. Вкриваю ковдрою, й хвилювання заповнюють груди. Де ж тепер мені спати? Вимикаю світло та йду у спальню навпроти.

Лягаю на ліжко й одразу відчуваю аромат чоловічих парфумів. Терпкий, з дерев’яними нотками розбурхує рецептори. Мені подобається цей запах. Нагадую собі про угоду та засинаю.

Вранці боязко заглядаю до спальні. Юрія немає, замість нього на ліжку лежить його костюм. Полегшено видихаю. Мабуть, чоловік пішов на роботу. Я розв’язую халат і залишаюся лише у червоній короткій нічній сорочці. Впевнено прямую до гардеробної. Несподівано двері відчиняються і з ванної кімнати виходить Юрій. Тільки у боксерах й зовсім не соромиться. Мій погляд чіпляється за мускулисте тіло. Широкі плечі, волокнисті руки, підкачаний живіт. На бронзовій шкірі видніються крапельки води. Мокре чорне волосся свідчить про те, що чоловік щойно з душу. Я сором’язливо опускаю погляд. Він хмикає та відчиняє шафу.

— Я тобі настільки противний, що ти вже й дивитися на мене не можеш?

— Ні, не противний, якраз навпаки. Ти дуже вродливий, тобто, е… не потворний. Ну, як на свій вік досить навіть… мужній, — підтискаю губи та змушую себе замовкнути. Що я верзу? Побачила напівоголеного Терновського і розгубилася наче школярка.

— І на цьому дякую, — чоловік вибирає з шафи футболку та одягає її.

Я згадую, що сама тільки у нічній сорочці. Сором обпікає щоки. Хапаю халат та одягаю його назад, проте Юрій навіть не дивиться на мене й здається не помічає, що я не зовсім одягнена. Чоловік сідає на ліжко. Одягає світлі спортивні штани:

— Куди ходила? Коли я прокинувся, тебе не було.

— Ти заснув. Я намагалася тебе розбудити, але це виявилося марним. Подумала, що ти не зрадієш моєму товариству, і спала у кімнаті навпроти.

— Справді? — Юрій запитально підіймає брови доверху. Я киваю. Він підводиться та підходить до мене. — Я вчора трошки перебрав. Гадаю ти сама не хотіла зі мною спати.

Сині очі дивляться вимогливо, заглядають у душу, наче бажають розгледіти правду. Сподіваюся, чоловік не зрозуміє наскільки бентежить мене. І де такі чоловіки водяться? Вродливий, багатий, статний. Ох, побачила його без сорочки і розплилася калюжкою. Нагадую собі — він не для мене. Бурчить, зраджує та ненавидить свою дружину. Не відводжу погляду, милуюся його обличчям.

— І давно ми спимо порізно?

— Давненько. Одягайся і ходімо на кухню вдавати щасливе подружжя. Підозрюю, бабуся вже прокинулася.

Чоловік виходить з кімнати, а я деякий час стою нерухомо. Зрештою одягаюся й спускаюся на кухню. До мене доносяться приємні аромати та веселі голоси. Заходжу до столової й бачу кота. Сірий, з довгою шерстю та приплесканим носом. Перська кішка сидить на стільці й має такий вигляд, наче зараз обідатиме.

— Доброго ранку! — вітаюся до бабусі та її доглядальниці. Жінки сидять за столом, а навпроти них насупився Юрій.

Не витримую. Йду до кішки й проводжу долонею по гладкій шерсті. Тварина тягнеться до мене. Беру її на руки та продовжую пестити:

— Не знала, що у нас є кіт. Навіть не бачила котячу миску чи лотка. Це сусідський?

Бабуся на мене здивовано дивиться. З котом сідаю за стіл й не розумію у чому справа. Юрій підозріло зіщулює очі:

— Як почуваєшся? Є чхання, сльозотеча, свербіння?

— Ні, нічого такого. А чому це все має бути? — щиро дивуюся.

— Це Матильда, — чоловік вказує на кицю з рожевим нашийником. Я продовжую її гладити. Вона вмощується у мене на колінах та починає муркотіти. Юрій пояснює:

— Це кішка бабці. Вона у неї давно. Коли ти почала жити у цьому домі, то скаржилася на неї. Зрештою, Матильда живе тільки у кімнаті бабусі й майже її не покидає, лише гуляє у саду. У тебе алергія на котів. Не поясниш, де поділася твоя хвороба?