Розділ 3

Злість вирує у грудях. Юрій звинувачує мене у зрадах, а сам нічим не кращий. Від несподіванки впускаю клатч з рук. Сподіваюся мобільний не розбився. Це привертає увагу парочки. Юрій бачить мене, проте не зупиняється. Дивиться мені в очі, активніше пестить сідниці дівчини й цілує напористіше. З вуст дівчини виривається стогін, а я не розумію, як реагувати. Уляна має ж вдати обурення? Завмираю непорушно і не знаю, де себе подіти. Нарешті чоловік відлипає від дівки. Вона розчаровано зітхає та поправляє коротку сукню. Юрій здіймає брови доверху:

— Ти за мною слідкуєш?

— Ні, я випадково. Вийшла подихати, а тут ти… — обриваю себе на півслові й не розумію, чому я виправдовуюся. Зрештою, це я зраджена дружина. Не стримую обурення, — не смій більше ніколи звинувачувати мене у зрадах. Ти ні в нічому не кращий. Я хоча б не пам'ятаю, чому зраджувала і чи зраджувала взагалі, а ти робиш це свідомо. Можливо, я почала зраджувати, щоб помститися тобі?

Погляд чоловіка змінюється. Дивиться на мене уважно, вивчає, досліджує. Не відриваючи погляду, наказує:

— Алісо, йди до залу. Зустрінемося там.

Аліса! Та сама Аліса, яка вчора писала любовне повідомлення. Оцінювально пробігаюся поглядом по її довгим ногам, тонкій талієї та пишних грудях. Вона наче модель з обкладинки журналу. Щоправда, обличчя щедро вкрите макіяжем, губи явно накачані, й, взагалі, дівчина полюбляє ботокс. Здається надто штучною. Гордо задерши голову, вона мовчки оминає мене. Я нахиляюся та підіймаю клатч. Юрій підходить надто близько та обпалює обличчя п’янким подихом:

— Це не я почав. Ти затіяла свої брудні ігри. Не вдавай, що ти не знаєш про Алісу. Я шкодую, що був наївним сліпцем. Я кохав тебе, — приголомшує зізнанням. У його голосі відчувається розпач. — Кохав! А ти хотіла тільки моїх грошей.

Повітря пронизують слова наповнені болем. Мені шкода цього чоловіка. Я бачила Уляну лише двічі, але одразу розгледіла її меркантильність. Не знаю навіщо, зізнаюся:

— Я дивилася наші весільні фото. Там ми здаємося щасливими. Не уявляю, що сталося між нами й звідки ця ненависть.

Юрій мовчить. Підносить руку до мого обличчя та ніжно проводить пальцями по щоці. Цей дотик хвилює, розпалює вогняну стежину та викликає іскри у тілі. Він дивиться в очі. Рішуче, уважно, зацікавлено. Його пальчики опускаються на плече, мандрують рукою та беруть мою долоню. Я не рухаюся. Сама не знаю, чого чекаю від чоловіка. Він нахиляється та видихає у мої вуста:

— Я б хотів, щоб ти справді втратила пам’ять. Проте я у це не вірю, а ти надто добре граєш. Настільки добре, що у мене зароджуються сумніви. Краще, щоб амнезія була у мене і я забув всі ті мерзенні речі, які ти робила. Можливо, тоді до мене повернувся б душевний спокій.

Чоловік відпускає мою руку та йде. Ошелешена його зізнанням, не наважуюся поворухнутися. Вочевидь, Уляна зробила щось таке, що Юрій не може їй пробачити. Декілька хвилин приходжу до тями. Заспокоююся та телефоную мамі. Оксанка вже спить. Я повертаюся до залу. Юрій танцює з якоюсь жінкою, а Аліса у коротенькій сукні стоїть біля фуршетного столу та п’є коктейль. Наче хижачка, не відводить погляду від Юрія. Вдаю, що не бачу її. На обличчя одягаю ввічливу посмішку та мило спілкуюся з гостями. Нарешті виносять двоярусний торт зі свічками. Тільки тепер усвідомлюю, що не знаю, скільки Терновському років. Всі плескають в долоні, а чоловік задуває свічки. Тридцять. Сьогодні Юрію виповнилося тридцять років. Він на два роки старший за мене.

Гості сідають за стіл, офіціанти розрізають торт. Розміщуюся на своєму місці поруч з Юрієм. Він знову налягає на чарку. Складається враження, що чоловік бажає у склянці втопити своє горе. Гості розходяться. Терновський розплачується за бенкет та сідає на диван. Залишається лише він, бабця, я та… Аліса. Не знаю, на що сподівається ця дівка, але нахабності їй не бракує. П’яний Юрій сидить на дивані та воркує з Алісою. Я викликаю таксі. Йду з бабцею до виходу й вдаю, що не помічаю їхнього флірту. Галина Степанівна зупиняється біля внука:

— Юрчику, ми їдемо додому.

— Добре, — чоловік навіть не рухається. Бабця не відступає:

— З тобою їдемо. Ти теж їдеш, святкування закінчилося.

Чоловік важко зітхає:

— Я відвезу Алісу додому.

Такого нахабства я не чекала. Здається чоловік геть втратив сором, і навіть від бабусі не приховує своєї інтрижки. Галина Степанівна супиться:

— Ти надто п’яний, щоб сідати за кермо. Аліса поїде на таксі, а ти їдеш з нами. У тебе є дружина, про яку ти маєш дбати.

— Треба, то треба, — Юрій стискає плечима.

Підіймається з обличчям мученика й, похитуючись, прямує до виходу. Сідає на переднє сидіння у таксі. Я з бабцею та її доглядальницею розміщуємося на задньому. Їдемо додому. Приїхавши, виходимо з авто. Опинившись вдома, чоловік роззувається й одразу йде у спальню. Я приймаю душ, переодягаюся. Сподіваючись, що він пішов до кімнати навпроти, заходжу до спальні. Юрій спить у костюмі. Намагаюся його розбудити, проте марно. Він щось нерозбірливе бурмоче. Доклавши зусиль, знімаю з нього піджак. Вкриваю ковдрою, й хвилювання заповнюють груди. Де ж тепер мені спати? Вимикаю світло та йду у спальню навпроти.

Лягаю на ліжко й одразу відчуваю аромат чоловічих парфумів. Терпкий, з дерев’яними нотками розбурхує рецептори. Мені подобається цей запах. Нагадую собі про угоду та засинаю.

Вранці боязко заглядаю до спальні. Юрія немає, замість нього на ліжку лежить його костюм. Полегшено видихаю. Мабуть, чоловік пішов на роботу. Я розв’язую халат і залишаюся лише у червоній короткій нічній сорочці. Впевнено прямую до гардеробної. Несподівано двері відчиняються і з ванної кімнати виходить Юрій. Тільки у боксерах й зовсім не соромиться. Мій погляд чіпляється за мускулисте тіло. Широкі плечі, волокнисті руки, підкачаний живіт. На бронзовій шкірі видніються крапельки води. Мокре чорне волосся свідчить про те, що чоловік щойно з душу. Я сором’язливо опускаю погляд. Він хмикає та відчиняє шафу.