Розділ 2

Мене пробиває блискавкою до підлоги. Ну, звісно! Якщо в Уляни є коханець, то чому у Юрія немає бути коханки? Не можу зрозуміти, що тримає цю парочку разом. Поки я бачу зради, взаємну ненависть та злість. Не сімейне життя, а казна-що. Згадуючи власний досвід, сумніваюся, що хтось ще здатний на вірність, чесніть та зберігати моральні принципи. Мій колишній чоловік мені зрадив, і ми розлучилися. Рік реабілітації у психолога допоміг мені пережити цю травму. Розлучення — це втрата частинки себе. Знадобилося багато часу, щоб зібратися докупи. А потім хвороба Оксанки й це повністю перевернуло моє життя.

Вимикаю світло та, підсвічуючи телефоном, йду до ліжка. Лягаю, вкриваюся ковдрою, сподіваюся швидко заснути. Двері відчиняються. До кімнати заходить Юрій. Бере свій телефон до рук:

— Бабця вже спить, я до себе.

Від його заяви стає легше. Вони таки сплять окремо. Сідаю на ліжко й цікавлюся:

— У нас спільна спальня чи різні? Я щось не можу зрозуміти.

— Спільна. Але спимо порізно. Бабуся про це не знає, і так має бути й надалі. Я спатиму у спальні навпроти.

Чоловік іде, залишаючи мене зі своїми думками. Місяць. Мені залишилося потерпіти тільки місяць, і я отримаю гроші на лікування дитини. Прокидаюся вранці та одягаюся. Спускаюся на кухню. Там кипить чайник, Юрій хазяйнує, робить собі бутерброди. Побачивши мене, округлює очі:

— Ти чого не спиш?

— Виспалася, — стискаю плечима.

— Ти ніколи так рано не прокидаєшся. Завжди спиш до обіду.

— Сьогодні щось спати не хочеться. Якщо тобі неприємна моя присутність, то я зайду на кухню пізніше, — направляюся до виходу. Не бажаю заважати чоловікові. Він наче не чує, цікавиться:

— Каву будеш?

Я зупиняюся. Юрій несподівано подобрішав. Підходжу до столу та вмощуюся на стільці:

— Так, дякую.

Чоловік якось підозріло зиркає на мене. У кавомашині робить напій та кладе переді мною на стіл. Я помішую ложкою:

— Ти їдеш на роботу?

— Так, — Юрій сідає навпроти.

— А я працюю?

— Ні, ти ніколи не працювала, — Юрій п’є каву та якось дивно дивиться на мене. Вивчає, досліджує поглядом та щось намагається розгледіти.

— А чим я займаюся?

— Витрачаєш гроші в магазинах, салонах та ресторанах.

— Жити без мети? Так не цікаво, — роблю ковток гарячої кави.

— Ти живеш у своє задоволення. До речі, добре граєш. Я майже повірив у твою амнезію. Ти не п’єш каву. Тільки зелений чай. Бувай, мені час на роботу.

Чоловік встає з-за столу, залишаючи бутерброди недоторканими. Мабуть, я таки зіпсувала йому апетит. Не наважуюся чіпати його бутерброди. Кладу їх у холодильник та готую сніданок. До мене спускаються бабуся та її доглядальниця. Як виявилося, це бабуся Юрія, і її звуть Галина Степанівна. Батьки чоловіка загинули, і єдина близька йому людина — це бабуся. Вона їде у лікарню на огляд, а я залишаюся одна. У будинку тільки хатня робітниця. Телефоную мамі, говорю з Оксанкою. У них все добре.

Не знаю, чим зайнятися. Оглядаю будинок, заходжу у кожну кімнату, ходжу подвір’ям. Зрештою, вмощуюся на ліжку та переглядаю фото Терновських. Помічаю, що спочатку Юрій щасливий, з радісним блиском в очах, який з кожною наступною фотографією почав згасати. Потім спільних фото взагалі немає, тільки фото Уляни. Мені дуже хочеться дізнатися, що між ними сталося. Перед вечором телефонує Юрій. Чую його сердите гарчання у мобілку:

— Ти готова? Я за тобою приїду через годинку. І зроби так, щоб я тебе не чекав.

— Готова до чого?

— А, так. Забув, що ти досі вдаєш амнезію. Ми їдемо у ресторан на День народження. Сподіваюся ти вже відвідала всі салони, магазини й сидиш у тоні штукатурки.

— Ні, я взагалі не знала, що маю йти у ресторан, — мене охоплює паніка. Юрій кричить у телефон:

— Ти мусиш там бути. Якщо навмисно щось втнеш, то більше моїх грошей не побачиш. Не знаю як, але через годину мусиш бути готова. Хоча для тебе це нереально.

Він закінчує розмову, і я чую гудки. Хвилювання вирують у животі. Зриваюся з місця та прямую до гардеробної. Намагаюся серед суконь Уляни обрати відповідну. На щастя, у неї є кілька пристойних вечірніх суконь. Зупиняю свій вибір на приталеній темно-зеленій з глибоким вирізом на спині. Поспіхом роблю макіяж й приміряю туфлі. В Уляни нога на розмір більша, тому обираю такі, які не загублю. Дзвонить телефон і я здригаюся. Юрій. Швидко відповідаю:

— Я вдома. Тільки не кажи, що ти не готова. Спускайся, чекаю у вітальні.

Чоловік завершує розмову, навіть не даючи мені відповісти. Я беру клатч та йду до вітальні. Юрій нервово міряє кімнату кроками. Він одягнутий у сірий костюм, який дуже йому личить. Бачить мене й зупиняється. Відчуваю його гарячий погляд на своїх ніжках, стегнах, животі, грудях, ключиці, шиї й обличчі. Чоловік завмирає, а потім супиться:

— Зазвичай ти робиш яскравіший макіяж.

— Перефарбуватися?

— Ні, так навіть краще. Ходімо.