Розділ 2

На дивані лежить бабця з крапельницею у руці. Біля неї стоїть жінка, та забирає крапельницю. Сиве волосся коротко стрижене, брови щедро намальовані тоненькими дугами, на вустах червона помада, на повіках блакитні тіні, а на щоках рум’яна. Побачивши нас, бабуся намагається сісти. У цьому їй допомагає жінка, мабуть, доглядальниця. Бабуся сідає й тягне до мене руку:
— Улянко! Ти приїхала. Ходи я тебе обійму.
Йду до старенької, обережно обіймаю. Мабуть, це бабуся Уляни. Позаду звучить суворий голос Юрія:
— Ба, тобі знову погано?
— Все добре, я казала Орисі, що не треба крапельниці, а вона зробила по-своєму. Ще й не встигла її заховати до твого приїзду. Улянко, розповідай, як поїздка.
Сідаю біля бабці на диван й не знаю, що маю казати. Важко видихаю:
— Я потрапила в аварію.
— Уляно! — на мене гримає Юрій. Бабця хапається за серце і я, застережливо виставивши долоні, поспішно виправляюся:
— Але все добре. Жива, здорова. Ну, майже. Я втратила пам’ять і нічого не пам’ятаю.
— Уляна жартує, — Юрій знецінює мої слова, перетворюючи їх на брехню. Сідає на крісло та супить брови, — я ж казав припинити цей фарс.
— Але я не обманюю, чесно. Я навіть Юрія не впізнаю. Ми справді з ним одружені? — питаю у бабці. Вона киває головою:
— Звісно. Я ось ніяк не діждуся від вас правнуків. Невже ти сумніваєшся, що Юрій твій чоловік?
— Він надто суворий, — нахиляюся до бабці та шепочу на вушко, — якщо чесно, то я його боюся.
Бабця заливається дзвінким сміхом. Він звучить мов дзвіночки. Юрій непокоїться:
— Що вона сказала?
— Улянка як завжди вміє підняти настрій. Ви пізно приїхали, вечеря давно холоне. Скажи Вірочці, щоб підігріла.
Юрій підіймається та виходить з кімнати. Я недовірливо цікавлюся:
— А Вірочка це хто?
— Наша хатня помічниця. Вона прибирає в домі та готує їсти. Ходімо на кухню. Я тобі все розповім і ти швидко згадаєш. Біда прийшла у нашу хату, — бабця бідкається.
Я подаю їй руку та допомагаю встати. Повільними кроками ми йдемо до кухні. Приємний аромат розбурхує голод у животі. Сідаємо за стіл. За вечерею говорить переважно бабуся. Я складаю у своїй голові уявлення про цю сімейку. Раптом дзвонить телефон Уляни, який вона віддала мені. Бачу на екрані номер мами й душа тікає до п’ят. Невже щось сталося? Я залишила цей номер на екстрений випадок. Сказала, що їду на місяць на заробітки, телефонуватиму сама. Ховаю мобільний до кишені та підводжуся з місця:
— Вибачте. Я вийду. Не хочу заважати вам своїми розмовами.
Прямую на вулицю. Широка тераса добре освітлюється. Я стаю біля билиць та телефоную мамі.
— Щось сталося?
— Оксанка не може заснути без тебе.
Серце крається від болю. Почуваюся жахливою матір’ю. Залишила трирічну доньку з бабусею, а сама пішла вдавати дружину Терновського. Проте гроші, які Уляна мені пообіцяла за цю послугу покриють витрати на операцію. Стискаю губи:
— Дай їй телефон.
Чую голос доньки та заспокоююся. Вона обіцяє спати, а я - незабаром приїхати. Закінчую розмову зі словами:
— Цьом, цьом. Солодких снів.
Натискаю на кнопку виклику й позаду чую сердитий голос:
— Прощаєшся з черговим коханцем?
Розвертаюся і бачу Юрія. Його очі горять гнівом. Боязко хитаю головою:
— Ні, це зовсім не те, що ти подумав.
— Авжеж. Не виправдовуйся, мені давно байдуже. Єдине, не зраджуй мені на очах у бабусі. Її хворе серце цього не витримає. Йдемо до будинку.
Я слухняно прямую за чоловіком і намагаюся виправдатися:
— Я говорила не з коханцем. У мене його немає, а якщо є, то я його не пам’ятаю.
— Мені не цікаво, — Юрій заходить на кухню і його обличчя добрішає. Займає своє місце. Бабця ще трохи розповідає про життя у цьому маєтку. Зрештою, чоловік не витримує. Бере мене за руку й суворо заявляє:
— Вже пізно, ми йдемо спати.
Прямую за Юрієм. Ми підіймаємося сходами. Він заходить до спальні, а я зупиняюся на порозі. На комоді помічаю жіночі речі, спільне фото з весілля, де Уляна з білою фатою на голові. Молодята усміхнені й щасливі. Не уявляю, що таке могло статися, щоб між ними двома виникла така ненависть. Чоловік розстібає сорочку, а я ховаю погляд у підлогу:
— Моя спальня теж тут?
— На жаль, так, — підводить на мене погляд наповнений злістю, — Уляно, припини цю виставу з втратою пам’яті. Це дратує.
— Але не брешу. От як мені довести свою чесність? — проходжу до спальні та роздивляюся речі.
— Ніяк, мабуть, я ніколи не зможу тобі довіряти.
— Я хочу прийняти душ.
— То йди. Я не тобі не забороняю.
Відчиняю шафу й бачу тільки чоловічі речі. Юрій фиркає:
— Молодець, гарно граєш. Твої речі у гардеробній.
— А де гардеробна? — зачиняю шафу назад і почуваюся злодійкою.
— Ще слово і я тебе придушу. Досить прикидатися.
Я бачу ще одні двері у спальні. Йду туди та знаходжу ванну кімнату. Озираюся по сторонах, але не здогадуюся де може бути гардеробна. Мабуть, десь у коридорі. Прямую до виходу. Чоловік дратується та вказує рукою на вбудовану у стіну шафу:
— Там.
Відчиняю вказані двері. Завмираю від несподіванки. За ними виявляється прихована гардеробна. Повноцінна кімната зі стелажами та вішаками. Проходжу вперед й почуваюся наче у магазині. Знімаю з вішака халат та нічну сорочку. З валізи витягую своє спіднє та прямую до ванни. Напевно, валізу приніс сюди Юрій. Гарячий душ розслабляє і я можу привести думки до ладу. Терновський так ненавидить свою дружину, що навряд чи вимагатиме виконання подружнього обов’язку. На таке я точно погодитися не можу.
Одягаю нічну сорочку та замотуюся у халат. У кімнаті нікого немає. Підозрюю, у цього подружжя різні спальні. На тумбочці вібрує мобільний від сповіщення. Мимоволі кидаю погляд на телефон Юрія й бачу смс від якоїсь Аліси: “Коханий, ти сьогодні приїдеш? Я скучила”.