— Уляно, приїхав ваш чоловік, Юрій. Пам’ятаєте його?
Я лежу на лікарняному ліжку та від хвилювання стискаю ковдру. З лікарем до палати заходить незнайомець. Доволі вродливий незнайомець. Смоляне волосся зачесане назад, губи міцно стиснуті, сині очі дивляться надто суворо, а широкі брови насуплені. Легка щетина на обличчі додає брутальності. Здається, цей чоловік вмить розпізнає мою брехню. Шкодую, що погодилася на цю аферу, але вже пізно щось змінювати. Я хитаю головою. Лікар продовжує:
— У вашої дружини часткова втрата пам’яті. Правильне лікування, час — і спогади відновляться.
— Залиште нас наодинці, — Юрій навіть не дивиться на лікаря.
Його погляд, наповнений ненавистю, пропалює мене до кісток. Чоловік киває та виходить з палати. Юрій, наче хижак, повільними кроками підходить до ліжка. Кожний рух розбурхує страх, і я боюся, що він якось дізнався про підміну. Кладе долоні на лікті й невдоволено хмикає:
— Нізащо не повірю у цей спектакль. Зізнавайся, що ти задумала?
Якби ж я знала, що задумала справжня Уляна. Вона з’явилася у моєму житті раптово. Через те, що ми дуже схожі, запропонувала на місяць зайняти її місце та вдати дружину Юрія Терновського. Я б нізащо не погодилася, але мені дуже потрібні гроші. Навіть якщо вона злочинниця і мене запроторять до в’язниці, то ці гроші врятують життя моїй хворій донечці. Мені пофарбували волосся у чорний колір, зробили манікюр, брови — і я стала схожою на справжню Уляну. Стискаю плечима:
— Я не пам’ятаю. Ти справді мій чоловік? — дивлюся з недовірою. Він супить брови:
— На жаль, так. Чому сумніваєшся?
— Гадала, ти будеш більш люб’язним. Твоя дружина потрапила в аварію, ледь вижила, втратила пам’ять, а замість поцілунку хоча б у щічку, я слухаю безпідставні звинувачення.
Чоловік здивовано блимає очима:
— Хочеш мого поцілунку? Справді головою вдарилися чи що? Ти надто багато зробила пакостей, щоб я тебе цілував.
— Тоді чому не розлучишся зі мною?
— Ти знаєш причину. Сподіваюся нам ще не довго залишатися подружжям. Вставай, їдемо додому. Тебе виписують. Припини вдавати амнезію. Твій жарт я неоцінив.
Від його суворості все всередині покривається кригою. Не дивно, що справжня Уляна втекла від такого чоловіка. Не уявляю як місяць житиму з ним під одним дахом. Встаю з ліжка й згадую, що я у нічній сорочці. Сором обпалює щоки, проте Юрій навіть не дивиться на мене. Розвертається і йде до дверей:
— Я почекаю в коридорі.
Він залишає палату, і я полегшено зітхаю. Швидко одягаю одяг Уляни. Він майже мого розміру, тільки сильно обтягує. Не знаю, що між ними сталося, але вони явно не щасливе подружжя. Збираю речі, виходжу з палати. Юрій сидить на канапі й дивиться в телефон. Помічає мене та підводиться. Ми йдемо до чорного позашляховика. Він навіть не намагається допомогти мені з валізою, яку я волочу за собою. Чоловік відчиняє багажник. Мої старання підняти валізу викликають у нього усмішку, яка йому личить. Зрештою закидає мій багаж в авто. Я розміщуюся на передньому сидінні. Автомобіль рушає вперед. Щоб не мовчати, цікавлюся:
— Де ми живемо?
Ловлю на собі його обурений погляд:
— Припини цю виставу. Думаєш, я не розумію, що ти не хочеш відповідати за свої вчинки і вдаєш амнезію.
— Але, що я зробила?
— Останній твій вибрик — це втеча з коханцем. Думала, я не дізнаюся?
Мене обпалює жаром. То Уляна не вірна своєму чоловіку. Це не дивно, він як цербер, котрий зірвався з ланцюга. Мабуть, Олег, який був з Уляною, і є її коханець. Я стискаю дверну ручку, виплескуючи хвилювання:
— Мені сказали, що в аварію я потрапила сама. Зі мною не було пасажирів. Якщо я втекла з коханцем, то де він подівся?
— Не знаю і знати не бажаю. Я б із задоволенням спекався тебе. Не хочеш ще на місяць поїхати за кордон на якийсь з курортів? Мені краще оплатити всі витрати, щоб не бачити тебе.
Ого, з таким ставленням не дивно, що Уляна втекла. Хочеться дізнатися причину такої ненависті.
— Ти мене ненавидиш, — констатую факт, — але чому?
— Ти й сама знаєш. Якщо думаєш, що твоя вигадка з амнезією подіє і я все пробачу, то ти дуже помиляєшся.
— Гаразд. Уяви на мить, що я справді втратила пам’ять. Те, що ти мене не бажаєш бачити я вже зрозуміла. Через якусь причину ми не можемо розлучитися. Що ще я маю знати, щоб зрозуміти, як мені поводитися?
— Не попадайся мені на очі і припини цю виставу. Я не знаю і не хочу знати, де подівся твій черговий коханець. А тепер помовч, я хочу побути в тиші. І до речі, говори нормально, а то твій голос став якимось писклявішим, не таким, як зазвичай.
До Києва їдемо мовчки. Уляна попередила мене, що вони живуть у столиці й ділити ліжко з чоловіком мені не доведеться. Вони давно не живуть як справжнє подружжя. Ми під’їжджаємо до розкішного двоповерхового будинку. Я виходжу з авто й не знаю, що ще мене тут чекає крім розгніваного чоловіка. Ми заходимо всередину. Юрій бере мене за руку, а я сподіваюся, що він не має наміру її зламати.
— Поводься добре, і я не заблокую твою банківську картку. Вдай, що ти безмежно мене кохаєш. Актриса з тебе завжди була чудова.
#50 в Жіночий роман
#153 в Любовні романи
#35 в Короткий любовний роман
від ненависті до кохання, заборонене кохання, фіктивний шлюб
Відредаговано: 04.12.2024