Глава тринадцята.

Коли В’ячеслава зрозуміла по фразу Олександра що їй зараз буде непереливки вона швидко побігла нагору, для того щоб закритися від чоловіка у тій кімнаті, яку він для неї відвів. Дівчина добре пам’ятала, що у цій кімнаті є замок, на який вона від разу закрилася.

- Славо! Відкрий двері, золотце, - лагідно сказав Олександр, вирішивши що тільки так його послухає дівчина.

- Ні, - коротко відповіла В’ячеслава посміюючись над поведінкою чоловіка.

- А чому, душа моя? – так само лагідно запитав Олександр.

- Я переодягаюсь. Й саме тому не можу тобі відкрити двері, - пояснила дівчина подумавши, що й справді потрібно переодягнутися й їхати до дому.

- Душа моя, а  тобі кофтинка твоя не потрібна?

- Єм… Потрібна. А.. де вона? – запитала В’ячеслава й коли згадала де її кофта звернулася до Олександра, - Принеси мені її будь ласка.

- А що мені за це буде? Особисто я б не відмовився від поцілунку.

- А не забагато поцілунків? – запитала В’ячеслава, натягуючи джинси, - Гаразд, сама сходжу.

В’ячеслава обережно відкрила двері й обійшовши стоячого біля них Олександра направилася вниз, до гостинної. Побачивши, що на дивані лежить її кофта, обережно складена, вона підійшла до нього. Узявши у руки кофту вона направилася назад на гору, але увійти до кімнати їй не дали. Олександр притиснув дівчину до стіни й прошепотів на вухо:

- Зібралася тікати? Не так швидко, золотце.

- Мені треба…додому, - сказала дівчина, але ці слова далися їй не легко бо поцілунки в шию, які робив чоловік, не давали їй нормально думати, - Що ти робиш?

- На що тобі додому? – запитав Олександр між поцілунками не звернувши уваги на запитання дівчина.

- Мене…чекає…, - почала казати В’ячеслава, але її перебив Олександр який з шиї поцілунком перейшов на губи.

- Хто? – запитав Олександр коли відірвався на деякий час від губ дівчини для того щоб вдихнути.

 - Кошеня, - сказала В’ячеслава та вже й сама була не проти усіх цих поцілунків.

- У тебе є кошеня? Добре, їдь додому. Не можу ж я дати голодувати, маленькому кошеняті, - сказав Олександр й доклавши зусиль все ж таки зміг відірватися від дівчини, - Одягайся. Я підвезу тебе. Але, спочатку ти поїш.

- Угу.

Після того як Олександр пішов доварювати бульйон, В’ячеслава швидко переодягнула футболку чоловіка на власну кофту й спустилася у низ.

- Славо, йди  їсти, - покликав В’ячеславу чоловік.

Дівчина увійшла у кухню в той момент коли він ставив на стіл тарілку з бульйоном та ложку. Присівши за стіл, В’ячеслава подякувала Олександра за обід та попробувала їжу.

- Смачно, - сказала дівчина й посміхнулася чоловікові, котрий присів за стіл біля неї, - Ти дуже смачно готуєш. А чому сам не їси?

- Не хочеться. Ти їж, їж,- сказав Олександр підсунувши тарілку до дівчини.

- Їм, я їм. Але ти насипав мені забагато, одна я це все не з’їм. Допомагай, - сказала В’ячеслава й почала годувати чоловіка з ложечки, сміючись.

Олександр мужньо все витерпів  нічого наперекір їй не сказав. Йому навіть було приємно те що вона вирішила подбати про нього.

- Все, я поїла, - сказала задоволено В’ячеслава, коли останню ложку згодувала Олександрові.

- Ти доїла? Душа моя, да ти всю тарілку мені скормила, а сама з’їла декілька ложок.

- Ну не хочу я зараз їсти, - надувши губки сказала В’ячеслава.

- Не хочеш, так не хочеш. Спишемо це на отруєння. Пішли, - сказав Олександр з посмішкою й допомігши встати дівчині, пішов до прихожої.

Коли Олександр одягнувся сам, він допоміг це зробити й В’ячеславі. Узявши її під руку, повів до свої машини. Посадивши дівчину спереду, він, обійшовши машину, сів на місце водія.

- Ти поведеш?

- Так. Я ж обіцяв, що сам підвезу тебе. Ось, виконую свою обіцянку. До речі, поки незабувся, декілька днів не виходь на роботу, підлікуйся. Зрозуміло? – запитав Олександр не відволікаючись від дороги.

- Зрозуміло.