Глава сорок.

В’ячеслава.

Ми опинилися за сусідніми столиками в кафе: я і Артем. Спочатку була ще надія, що він не помітить мене і я зможу піти звідси, але цього не сталося. Не встигла я навіть й підвестися зі столу, як Артем вже підходив до мене. Без слів він всівся напроти. Деякий час ми мовчали й коли все ж таки я наважилася піти, він почав говорити:

- Не йди. Нам потрібно поговорити.

- Нам нема про що говорити, Артеме. Все вже вирішено, і все вже було сказано. Нічого нового я все одно від тебе не почую – без посмішки промовила я, хоча все одно залишилась.

- Як ти так можеш? – з незрозумілою досадою промовив він – А раніше нам було про що розмовляти. Пам’ятаю навіть, як ти іноді сама змушувала мене розмовляти з тобою, коли в мене з’являлись невеличкі проблеми. А потім, так легко ставало…

- Досить – зупинила я його – Чого ти хочеш? Я не розумію тебе більше.

- Я хочу все повернути – впевнено промовив він – Раніше нам було так добре… Ти любила мене, а я тебе. Так, згоден, я накоїв помилок, але хто їх не чинить. Дай мені…Ні. Нам. Нам другий шанс.

- І все зміниться, все забудеться й ми будемо разом жити, любити один одного й цінувати. Так? – скептично запитала я і не дочекавшись відповіді Артема продовжила – Цього не буде. Так, раніше я навіть не уявляла як я буду без тебе, ти був для мене всім, життям, повітрям. Але, ось тепер я живу без тебе. Можливо це прозвучить дивно, ти почнеш вважати що я схиблена, але я щаслива що ти мені зрадив.

Артем мовчки дивився на мене. Знаючи його я впевнено можу заявити що він не хотів вірити в почуте. Під час мовчанки чоловік якось дивно на мене дивився. Нарешті він заговорив:

- Я розумію – прикрив очі промовив він, а після продовжив тільки вже дивлячись нібито в нікуди – Я робив тобі боляче, й не один раз. Ось тому ти так і кажеш. Але, Славо, дай мені можливість довести що я виправився – тільки я подумала що він все й справді зрозумів, Артем почав все спочатку.

- Нічого вже виправляти. Щоб ти нарешті вже зрозумів: в моєму житті з’явився інший чоловік якого я покохала.

Від моїх слів Артем скривився. Звичайно, він не очікував  таке почути.

- Швидко ти – сказав він, мабуть забувши, наскільки швидким був він.

Мій телефон подав ознаки життя. На екрані висвітилося ім’я того хто саме зараз мені телефонував. Це був Олександр. На моєму обличчі з’явилася посмішка.

- Мені вже час, Артеме. Бувай – попрощалася я й підвівшись зі столу пішла геть з кафе, одно часно відповідаючи на дзвінок коханого.