Дружина на годину

Глава тридцать восьма.

Небо за склом затягнулося хмарами, за якими сховалося сонце. Дощ йшов стіною. Перехожі ховалися під деревами, зупинками та в середині магазинів. Раптом на мить посвітлішало й за світлом слідувало громихання.

В’ячеслава й досі знаходилася на роботі Олександра. У кабінеті чоловіка горіла лише настільна лампа, котра звичайно не освітлювала усю кімнату, але якого було в принципі достатньо для роботи за столом. Але, за столом, так само як і за роботою, чоловіка не наблюдалося. Сам Олександр же розлігся на дивані, а зверху на ньому, зручно вмостившись в обіймах чоловіка, лежала В’ячеслава. Пальцями чоловік перебирав волосся дівчини, насолоджуючись цим спокійним (тепер) вечором п’ятниці, зовсім не звертаючи уваги на те що коїться за склом. В’ячеслава ж, з заплющеними очима прислухалася до серцебиття чоловіка, час від часу погладжуючи його погруддях через сорочку.

- Як же зараз добре – промовила В’ячеслава, порушуючи тишу яка до цього моменту заповнювала увесь кабінет.

- Згоден – промовив Олександр і в цей же час його рука відпустила волосся Слави й натомість перемістилася на спину, починаючи її погладжувати.

- Са-аш – протягнула дівчина ім’я чоловіка, щоб привернути до себе його увагу, а потім, помітивши що їй все чудово вдалося, продовжила – Я подумала й вирішила, що все ж таки, буде краще якщо ми поговоримо. Зараз – промовила вона вже з розплющеними очима, які все ніяк не підіймала на Олександра.

Олександр же напрягся від слів дівчина. Його рука більше не погладжувала спину дівчини, тепер вона просто лежала притискаючи її до себе. Він вткнувся нісом в її волосся.

- Я ж сказав… Я просив… мені потрібен час… Не зараз….

- І я це зрозуміла тебе. Я хочу поговорити не про тебе… - почала В’ячеслава, а після все ніяк не могла чи то дібрати слів, чи просто наважитися продовжити.

Мовчання дівчини продовжувалося занадто довго. Чи може й не так вже й довго на справді? Принаймні для Олександра часу скільки тривало її мовчання вистачило для того щоб він передумав все на світі й все одно не зміг здогадатися про що ж хоче поговорити В’ячеслава, тому чоловік не витерпів й запитав:

- А про що тоді?

- Коли ми сварились, ти зачепив тему моєї дитини… Ось про це я хочу с тобою поговорити.

- Не треба. Забудь все про що я тоді тобі наговорив. Просто забудь – промовив чоловік й вже обома руками обіймав В’ячеславу.

- Але… Все ж таки… Буде правильно якщо ти будеш знати хто батько дитини, й… - говорила В’ячеслава, але так і не закінчила, бо Олександр перебив її.

- Я не хочу цього знати. Й взагалі не хочу згадувати про те що твоєї дитини батько не я – промовив Олександр з нотками злості в голосі, які ніби показували що на цьому краще закінчити розмову.

- Ти…не зможеш прийняти через це дитину? – зі страхом промовила дівчина й нарешті подивилася Олександрові в очі.

- Що? Я щось таке сказав?! Я прийму твою дитину, Славо, й виховаю як рідну. А не хочу я знати нічого про «батька», тому що мені огидна лише одна думка про те що одного разу він, наприклад як такий «Артемчик», якого буде обожнювати твоя мати, прийди до нас в дім й почне качати права на дитину й…на тебе. А може й сам «Артемчик».

- Не він. Мабуть… - невпевнено промовила В’ячеслава, й після цих її слів Олександр вже взагалі перестав хоч щось розуміти.

- Що ти маєш на увазі?

Чекаю на вашу думку в коментарях стосовно глави. Й скажіть як ви вважаєте В'ячеслава розповість Олександрові правду  (про готель й алкоголь) чи залише його запитання без відповіді ;)




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше