Глава 26. Старий вовк

Шлях до південних стаєнь здавався нескінченним. Я вела Тіня за собою, тримаючи поводи так міцно, що груба шкіра впивалася в долоні, залишаючи червоні сліди. Кожен важкий крок коня відлунював у моїх скронях глухим молотом. Гвардійці Алістера йшли позаду, зберігаючи дистанцію, але я відчувала їхню присутність як зашморг на шиї — вони були частиною цієї залізної волі Імператора, що тепер оточувала мене з усіх боків. Я намагалася не озиратися. Усе моє єство було зосереджене на теплому диханні Тіня та на тій пекучій правді про зраду моїх братів, яку Алістер так безжально встромив мені під ребра.

Стайні південного крила виявилися напрочуд просторими. Тут пахло сухим золотистим сіном, свіжою деревиною та кінським потом — запахами, що на мить перенесли мене в дитинство, додому. Але холодний камінь високих склепінь швидко повернув мене в реальність. Коли я заводила Тіня у стійло, застелене свіжою соломою, з напівтемряви далекого кута, де висіли важкі сідла, виступила постать.

Я миттєво напружилася, відчуваючи, як серце пропускає удар. Рука автоматично лягла на шию коня, стискаючи гриву. З тіні повільно вийшов барон Орсон. Той самий старий вовк, який учора за столом першим запропонував мені «кубок вірності». Сьогодні на ньому не було парадного дублета — лише простий мисливський каптан із грубої шкіри, але його погляд залишався таким же гострим і небезпечним, як лезо північного ножа.

— Чудова тварина, Ваша Величносте, — його голос, хрипкий і низький, немов тертя каменя об камінь, розкотився під склепінням. — На Півночі таких називають «вітрами пустелі». Кажуть, вони не знають втоми, поки серце господаря б’ється в унісон з їхнім. Але чи звикне вітер до наших льодів?

Я вирівняла спину, повільно розправляючи плечі та витираючи долонею невидиму пляму з сукні кольору полину.

— Бароне Орсон. Не очікувала зустріти вас у такому... приземленому місці, — я змусила свій голос звучати рівно, наче ми вели світську бесіду, а не стояли серед сіна під наглядом вартових. — Чи ви також прийшли перевірити, чи не зів’яла ще «південна квітка» від ранкового морозу?

Орсон хмикнув, підходячи ближче. Гвардійці біля входу напружилися, але він лише злегка підняв руку, заспокоюючи їх жестом людини, яка звикла до покори. Він зупинився біля сусіднього стійла, де стояв його власний масивний сірий жеребець, і почав ліниво погладжувати його морду.

— Я занадто старий для ігор, у які грає леді Еліза, Селено. Мені байдуже до відтінку вашої шкіри чи тонкощі ваших манер. Мені важливо лише те, наскільки міцно ви тримаєте поводи, коли обставини намагаються вибити вас із сідла. Алістер — могутній правитель, справжній завойовник. Але завойовники часто забувають, що земля під їхніми ногами може не лише годувати їхню армію, а й раптово розступитися.

Я примружила очі. Кожне його слово пахло державною зрадою, ретельно загорнутою в метафори.

— Ви говорите небезпечними загадками, бароне. Алістер — мій чоловік і ваш Імператор. Про яку саме «землю» ви натякаєте?

Орсон нахилився трохи ближче, так що я побачила глибоку сітку зморшок навколо його очей — сліди десятиліть у походах та інтригах.

— Я кажу про те, що далеко не всі на Півночі задоволені тим, як залізо Імперії перетворює наші стародавні традиції на попіл. Є люди... люди з давніх, гордих родів, які бачать у вас не просто гарний трофей. Вони бачать у вас символ. Можливо, навіть міст між тим, що ми втратили, і тим, що ми можемо повернути.

Він зробив паузу, даючи мені можливість відсахнутися або перервати цю розмову. Я мовчала, відчуваючи, як кров пульсує у венах.

— Якщо вам колись знадобиться підтримка, яка не залежить від настрою Імператора чи підступних планів його сестри... — він ледь помітно вклонився. — Пам’ятайте, що старий Орсон вміє тримати слово і берегти таємниці. Ми, північани, понад усе цінуємо силу. І вчора ви показали її значно більше, ніж деякі чоловіки в тій залі.

Я дивилася на нього, намагаючись розгледіти істину за цією маскою спокою. Хто він насправді? Справжній бунтівник чи найвитонченіший шпигун Алістера, засланий, щоб виманити мене на відвертість?

— Дякую за ваші слова та увагу до мого коня, бароне Орсон, — відповіла я з максимальною обережністю. — Я ціную вашу турботу. Але зараз мої думки зайняті лише тим, як навчити цей «вітер пустелі» виживати в умовах ваших суворих снігів. Мені потрібно зосередитися на тому, щоб не впасти самій.

Орсон тонко, майже непомітно посміхнувся — він зрозумів мою гру. Я не сказала «так», не прийняла пропозицію, але й не відштовхнула його руку. Я залишила двері прочиненими.

— Розумно, — коротко кинув він, випрямляючись. — Обережність — це те єдине зілля, яке рятує життя в цих стінах краще за будь-які ліки вашої служниці. Доброго дня, Ваша Величносте.

Він розвернувся і пішов до виходу, залишаючи по собі запах тривоги. Я залишилася гладити Тіня, відчуваючи, як дрібно тремтять мої пальці. Перший крок був зроблений. Тепер я знала: у монолітній стіні Алістера почали з'являтися тріщини.

Це книжковий серіал. Оновлення щодня о 00:00. Щоб не загубити книгу, додавайте її до бібліотеки. Якщо ви ще не зареєстровані на Букнет, це можна зробити в один клік. Тоді вам буде доступна можливість додати книгу до бібліотеки, поставити вподобайку і спілкуватися в коментарях з автором. Реєстрація на Букнет абсолютно безкоштовна і безпечна.