Глава 25. Гість із минулого

Алістер коротким жестом кивнув варті, і важкі стулки воріт, оковані почорнілим залізом, повільно розійшлися зі зловісним скрипом, що боляче розрізав крижану тишу саду. Я завмерла, мимоволі стиснувши кулаки. Очікувала побачити нову пастку, чергове витончене приниження чи, можливо, публічну страту когось із моїх людей. Але те, що постало перед моїми очима, змусило моє серце пропустити удар, а потім забитись так люто і боляче, наче воно намагалося розірвати грудну клітку зсередини.

Там, міцно тримаючи поводи, стояв кремезний гвардієць у кольорах Імперії, а поруч із ним нетерпляче бив копитом об каміння великий вороний кінь. Його шерсть лисніла, як мокрий антрацит, виблискуючи під холодним зимовим сонцем, а на лобі біліла та сама знайома пляма у формі розбитої зірки.

— Тінь... — моє дихання перехопило, у роті вмить пересохло. Я мимоволі зробила крок вперед, абсолютно забувши про всю свою виплекану гордість, обережність та маски, які так ретельно створювала зранку.

Це був мій кінь. Мій вірний, непідкупний супутник, на якому я проскакала сотні миль розпеченими південними степами. Єдина істота у світі, яка знала всі мої таємниці, бачила мій страх і відчувала мої сльози на своїй гриві. Я вважала, що він загинув у тому вогняному пеклі, коли стіни мого рідного міста пали під натиском північної сталі. Тижнями я оплакувала його як частину свого минулого, що назавжди зникла під попелом спалених надій.

— Він вижив? — я обернулася до Алістера, і в моєму голосі вперше за довгий час пробриніла не звична отруйна ненависть, а дитяча, оголена й абсолютно незахищена надія.

Алістер спостерігав за мною з дивним, важким виразом — його очі не були холодними, як зазвичай. У них застигло щось схоже на похмуре, майже болюче задоволення від моєї реакції, наче він нарешті знайшов тріщину в моєму обладунку.

— Він не просто вижив, Селено. Його привезли в обозі разом із твоїми скринями, коштовним посудом та рештою приданого, — спокійно відповів він, повільно заклавши руки за спину. Кожне його слово падало, як камінь у глибокий колодязь. — Його передали мені твої брати. Офіційно. Як частину того самого "майна", що за договором переходить у повну власність нового господаря разом із нареченою.

Ці слова вдарили мене сильніше, ніж якби він прямо тут, перед солдатами, дав мені ляпаса. Світ навколо на мить похитнувся, Південний сад поплив перед очима сірими плямами. Значить, Тінь не загубився в хаосі кривавої битви. Його не рятували героїчно з вогню добрі люди. Його просто... холоднокровно вписали в сухий список передачі майна, десь між меблями з червоного дерева та срібним кухонним начинням. Мої рідні, моя власна кров... вони власноруч віддали йому все, що я любила, аби лише задобрити завойовника і забезпечити собі мирне життя під його п’ятою.

— Вони віддали його... як річ, — прошепотіла я, відчуваючи, як до горла підступає гіркота, значно сильніша за будь-яке полинове зілля.

— Твої брати — дуже прагматичні люди, Селено, — Алістер зробив крок ближче, і тепер його низький голос звучав прямо над моїм вухом, обпікаючи шкіру холодним диханням. — Вони хотіли переконатися, що в тебе не залишиться жодного приводу озиратися назад. Вони віддали мені абсолютно все, що могло б нагадати тобі про колишній дім, аби твоїм єдиним домом відтепер став цей замок. І я.

Я підійшла до коня на ватних ногах. Тінь впізнав мене миттєво: він тихо, лагідно заіржав і ткнувся оксамитовим, теплим носом у моє плече, шукаючи знайоме яблуко чи скоринку хліба. Я зарила пальці в його густу, жорстку гриву, вдихаючи такий рідний запах пилу, поту та свободи. На мить мені захотілося просто впасти йому на шию і заридати вголос від жахливого усвідомлення того, наскільки безкінечно самотньою я була в цьому світі. Мене не просто завоювали — мене продали з усіма моїми почуттями та пам’яттю, як обридлу іграшку.

— Навіщо ви мені це кажете? Навіщо відкриваєте цю правду зараз? — я різко підняла голову, дивлячись на Алістера крізь пекучу завісу сліз, які я з останніх сил відмовилася випустити назовні. — Ви хочете, щоб я зненавиділа свій дім так само сильно, як ненавиджу вас? Щоб у мене не залишилося в цілій державі нікого, крім мого ката, до якого я буду змушена приповзти за розрадою?

Алістер мовчав довгу, нестерпну мить. Він пильно дивився на те, як мої збілілі пальці судомно стискають гриву коня, і в його погляді промайнуло щось важке, темне, схоже на придушену лють або глибоке розчарування.

— Я кажу це тобі тому, що не терплю ілюзій, Селено. Ти тримаєшся за свою ненависть до мене, як за бойовий прапор, але твої справжні вороги — не ті, хто стоїть перед тобою з оголеним мечем. А ті, хто з усмішкою підписував папери на твоє життя, поки ти ще спокійно спала у своїй дівочій спальні, вважаючи себе захищеною.

Він підійшов ще ближче, так що я відчула запах хвої, дорогої шкіри та металу. Він повільно простягнув руку — я мимоволі здригнулася, очікуючи удару чи грубого дотику, але він лише спокійно взяв поводи з рук гвардійця і вклав їх у мою долоню. Його пальці на мить накрили мої — великі, гарячі та владні, наче тавруючи мене своєю присутністю.

— Тінь — твій. Не мій, не твоїх братів і не Імперії. Твій. Я наказав підготувати окремі стайні в південному крилі замку, там краще тримається тепло. Ти зможеш їздити на ньому, коли забажаєш... під наглядом моїх людей, зрозуміло.

Я мовчки дивилася на шкіряні поводи у своїй руці. Це був королівський подарунок, але цей подарунок мав страшну ціну. Він повернув мені частину моєї душі лише для того, щоб наочно продемонструвати, як легко мої найближчі люди її викинули за непотрібністю.

— Ви дуже жорстока людина, Алістере, — сказала я тихо, майже нечутно, відчуваючи, як Тінь заспокійливо і тепло дихає мені в щоку, нагадуючи про те, що не все в цьому світі можна купити.

— Я чесний, — відрізав він, різко розвертаючись на підборах. — А справжню жорстокість — це те, що ти побачиш лише тоді, якщо знову спробуєш отруїти себе чи збрехати мені прямо в очі. Насолоджуйся прогулянкою, Селено. Сподіваюся, цей кінь нагадає тобі не лише про те, що ти безповоротно втратила, а й про те, ким ти є насправді.