Глава 22. Шрами на тілі і душі

Селена

Ми повернулися до моїх покоїв у повному мовчанні. Алістер зачинив двері з таким гуркотом, що бідна Роза, яка чекала всередині, здригнулася і, побачивши обличчя Імператора, миттєво зникла за важкими портьєрами суміжної кімнати. Тиша, що запала в кімнаті, була наелектризованою, важкою, наче повітря перед грозою.

Я зробила кілька кроків до дзеркала, намагаючись не похитнутись, але ноги здавалися чужими. Адреналін, який тримав мене в залі перед баронами, стрімко випаровувався, залишаючи замість себе лише випалену порожнечу й липкий холод у хребті. Пальці, якими я намагалася намацати шнурівку на ліфі, зрадницьки тремтіли, не слухаючись моєї волі. Я відчувала себе зламаною лялькою, якій наказали танцювати на розпеченому вугіллі, і тепер, коли музика стихла, я просто не знала, як зробити наступний крок.

— Досить, Селено. Перестань себе катувати, — голос Алістера пролунав прямо за моєю спиною, низький і вібруючий, від чого по моїй шкірі пробігли сироти.

Я бачила його в дзеркалі: темний силует на фоні світлих стін. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і спостерігав за моїми марними спробами звільнитися від шовкових кайданів сукні. Один вузол затягнувся занадто туго, впиваючись у шкіру, і я, задихаючись від корсета, що здавлював легені, ледь не вигукнула від безсилля. Сльози слабкості, які я так ненавиділа, підступили до очей.

— Я сама... — прохрипіла я, вчепившись нігтями в тканину так міцно, що почула тріск нитки.

— Ти зараз розірвеш сукню або власні нігті, — він зробив крок вперед, і я відчула його тепло всім тілом ще до того, як він доторкнувся. — Повернись.

— Ні, — мій голос зірвався, але я продовжувала боротися з вузлом, відчуваючи, як темрява починає тиснути на зір.

Алістер не став сперечатися — він ніколи не питав дозволу. Він просто взяв мене за плечі й силоміць розвернув спиною до себе. Його руки були величезними, гарячими, і коли він торкнувся моїх холодних, спітнілих пальців, щоб відсторонити їх, я мимоволі здригнулася, наче від удару струмом.

— Ти тремтиш, — тихо констатував він. Його погляд у дзеркалі був прикутий до моєї шиї.

— Це від люті, — збрехала я, дивлячись у стіну перед собою і намагаючись вирівняти дихання, яке збивалося щоразу, коли він торкався моєї шкіри.

Він нічого не відповів. Я чула лише його важке, розмірене дихання і відчувала, як його спритні, попри грубість і мозолі, пальці почали розплутувати шнурівку. Це було дивно — бачити, як чоловік, що звик ламати міста, так делікатно вивільняє один вузол за іншим. Коли він розслабив верхні стрічки, я нарешті змогла вдихнути на повні груди, але легше не стало. Повітря між нами здавалося густим, майже матеріальним, наповненим запахом металу, хвої та гіркого полину.

Коли шнурівка опустилася нижче лопаток, важка тканина сукні почала сповзати під власною вагою, оголюючи мої плечі. Я хотіла перехопити її руками, вхопитися за рештки своєї броні, але Алістер раптово завмер. Рух його пальців зупинився.

— Що це? — його голос змінився. У ньому більше не було іронії чи прихованого гніву. Тільки дивна, ріжуча гострота, від якої в мене похололо в животі.

Він повільно провів кінчиками пальців вздовж мого правого плеча, ледь торкаючись шкіри, спускаючись до середини спини. Я затамувала подих, боячись ворухнутися. Там, на блідій шкірі, залишилися мої таємниці — тонкі, майже непомітні білі смуги від батога. Пам'ять про той день, коли мій батько вирішив провчити свою «надто горду» доньку за спробу втечі з власного королівства роками тому.

— Моє минуле, Алістере, — відповіла я, змушуючи себе повернути голосу крижаний тон, хоча всередині все тремтіло. — Ви ж так прагнули володіти мною. Тепер бачите, що ваш трофей уже був зіпсований іншим завойовником задовго до вашого приходу.

Його дотик став майже невагомим, наче він боявся завдати мені болю одним лише дотиком. Він не відсахнувся з відразою, як я очікувала. Навпаки, він нахилився ближче, так що я відчула його гарячий лоб на своєму оголеному плечі. Це було так неправильно. Це руйнувало всі мої плани на ненависть.

— Твій батько був дурнем, — прошепотів він прямо мені в шкіру, і я відчула рух його губ. — Він намагався зламати те, що треба було берегти. Я не буду тебе бити, Селено. Я не він. Я не нищу те, що вважаю за цінне.

Я різко повернулася до нього, нехтуючи сукнею, яка тепер трималася лише на моїх чесних словах і руках, що притискали тканину до грудей. Мої очі зустрілися з його — і в них не було звичної темряви завойовника. Там було щось, що налякало мене більше за його лють: визнання рівної собі.

— Ви вже б'єте мене, — прошепотіла я, дивлячись на нього знизу вгору, відчуваючи, як сльози все ж обпікають повіки. — Кожним своїм кроком по моїй землі. Кожним своїм "захистом", який робить мене залежною від вашої ласки. Це гірше за батіг.

Алістер простягнув руку, і цього разу я не відсахнулася, наче загіпнотизована його поглядом. Він обережно, майже благоговійно заправив пасмо мого волосся за вухо. Його палець затримався на моїй щоці, і на мить час ніби зупинився, вихопивши нас із реальності замку, війни та зрад.

— Ти — не залежна, — сказав він, наближаючись до мого обличчя так близько, що я бачила кожну золоту цятку в його розширених зіницях. — Ти — єдина людина в цьому замку, яка справді мене не боїться. Ти дивишся на мене з ненавистю, але без страху. І саме це зводить мене з розуму. Саме це змушує мене хотіти тебе більше за будь-яку корону.

Він повільно нахилився, даючи мені кожну секунду світу, щоб я могла відштовхнути його, крикнути про допомогу, втекти. Але я стояла нерухомо, відчуваючи, як серце калатає в горлі, а власна кров співає ту саму отруйну пісню, що й зілля. Коли його губи нарешті торкнулися моїх, це не було схоже на напад чи загарбання. Це було схоже на капітуляцію обох сторін, на вибух, що зносить усі барикади.

Це був поцілунок, що пахнув гірким полином моєї помсти та північним холодом його душі. У ньому була затамована жага, яку ми обоє намагалися видати за чисту ненависть, але яка тепер вирвалася на волю, обпікаючи сильніше за вогонь.