Глава 20. Тінь щита

Селена

Сонце Півночі не гріє — воно лише засліплює, пробиваючись крізь вузькі вікна моїх покоїв довгими холодними лезами. Кожен промінь відчувається як удар розпеченим прутом по моїх повіках, пронизуючи голову гострим болем. Я намагаюся поворухнутися, але тіло здається чавунним, налитим свинцевою вагою, яку залишило по собі зілля. Кожен м'яз протестує, нагадуючи про те, як жорстоко я обійшлася з власною кров’ю заради однієї ночі свободи.

— Не вставайте, пані... благаю, — чую я зляканий шепіт Рози. Вона сидить біля підніжжя ліжка, її очі червоні від безсонної ночі, а пальці нервово перебирають край простирадла.

Я розплющую очі, долаючи нудоту, і одразу наштовхуюся на нього. Алістер не пішов. Він сидить у важкому дубовому кріслі біля ліжка, розслаблено відкинувшись на спинку, але ця поза оманлива. Він досі в тому самому помятому після вчорашнього дублеті, зі щетиною на обличчі та важким, темним поглядом, від якого хочеться миттєво сховатися під ковдру. Його присутність заповнює всю кімнату, витісняючи повітря і змушуючи моє серце битися швидше — не від страху, а від якогось дивного, виснажливого напруження.

— Твоя служниця права, Селено, — його голос звучить низько, з тими самими вібруючими нотками придушеної люті, які я навчилася впізнавати. — Якщо ти спробуєш встати, ти просто впадеш мені під ноги. А я сьогодні не в гуморі тебе піднімати.

Я стискаю зуби, ковтаючи гіркий присмак, що досі стоїть у горлі, і все ж повільно підводжуся на лікті. Голова йде обертом, але я змушую себе дивитися йому прямо в очі. Гордість — це все, що в мене залишилося після падіння мого дому, і я не дозволю йому забрати навіть цей крихкий, болючий залишок.

— Я повинна бути на сніданку, — мій голос звучить хрипко, наче після тривалого крику, зовсім чужо. — Ваші барони... вони не повинні бачити мене слабкою. Плітки в цьому замку розлітаються швидше за снігову бурю. Еліза тільки й чекає, щоб оголосити мене божевільною, вмираючою або занадто слабкою для вашої корони.

Алістер раптово підводиться. Його величезна тінь миттєво накриває мене, перекриваючи світло з вікна, і я мимоволі здригаюся, втискаючись у подушки. Він помічає цей мимовільний жест — я бачу, як на мить стискаються його щелепи, а в очах спалахує щось схоже на докір. Він підходить до самого ліжка і, перш ніж я встигаю бодай на сантиметр відсторонитися, кладе свою величезну, гарячу долоню мені на чоло. Його шкіра груба від ефеса меча та мозолів, але дотик... він дивно обережний. Навіть делікатний. Майже ніжний, якби це слово взагалі могло стосуватися завойовника, який тримає в страху пів світу.

— Гарячка вщухла, — констатує він, не поспішаючи прибирати руку. Його великий палець ледь торкається моєї скроні, і цей короткий контакт пронизує мене дивним теплом. — Ти підеш на сніданок. Але тільки тому, що я так вирішив. І ти будеш триматися за мою руку так міцно, ніби від цього залежить твоє життя. Бо сьогодні, Селено, так воно і є.

Коли Роза допомагає мені вдягнутися, кожен рух здається тортурами. Я ледь не втрачаю свідомість, коли туго затягнутий корсет тисне на змучені зіллям ребра, вибиваючи рештки повітря. Я дивлюся на себе в дзеркало: бліда, з гострими вилицями та палаючими очима. Справжня примара Півдня в залізних обіймах Півночі.

Але коли важкі дубові двері відчиняються, і ми виходимо в холодний, пронизаний протягами коридор, Алістер робить те, чого я зовсім не чекала. Він не просто веде мене як в'язня — він заступає мене собою від гвардійців, що стоять на варті, від цікавих, масляних очей слуг, які втискаються в стіни при нашому наближенні. Він стає живою стіною між мною та цим ворожим світом.

У великій залі вже гамірно, пахне смаженим м'ясом та кислим вином. Я бачу Елізу — вона сидить по праву руку від головного крісла, вишукана, ідеально зачесана і холодна, як вічна мерзлота. Її погляд миттєво фіксується на мені, скануючи мою блідість, шукаючи підтвердження моєї поразки. Я відчуваю, як мої коліна починають тремтіти, а підлога під ногами стає хиткою, наче палуба корабля в шторм. Світ навколо знову починає йти чорними колами.

— Тримайся, — шепоче мені Алістер на саме вухо. Його гарячий подих лоскоче шкіру, змушуючи здригнутися.

Раптово його рука владно обхоплює мою талію, притягуючи до свого жорсткого боку і фактично перебираючи всю мою вагу на себе. Це виглядає як жест пристрасті для сторонніх, але я знаю — він просто не дає мені впасти.

— Посміхайся їм, Селено, — його голос стає ледь чутним, колючим. — Покажи їм ту саму отруйну змію, яка вчора виставила мене за двері. Не смій дати їм привід для тріумфу.

У цей момент, серед ворожого натовпу, я відчуваю дивну, лякаючу іскру, що проскакує між нами. Він захищає мене. Чоловік, який спалив моє місто і вбив моє минуле, зараз є єдиною силою, що не дає мені впасти в цей вовчий ям, де кожен мріє про мою кров. Я борюся за своє серце, намагаюся вибудувати стіни ненависті за кожен його крок, за кожне втрачене життя моїх людей, але тепло його тіла, що просочується крізь важку тканину моєї сукні, зрадницьки дарує відчуття безпеки.

Я роблю глибокий вдих, піднімаю голову і випрямляю спину, незважаючи на біль. Я дивлюся прямо на Елізу і відповідаю їй найхолоднішою, найзухвалішою посмішкою, на яку тільки здатна жінка, що стоїть на межі прірви.

— Доброго ранку, сестро, — вимовляю я чисто і впевнено, відчуваючи, як пальці Алістера на моїй талії схвально, майже непомітно стискаються. — Сподіваюся, ви спали краще, ніж я. Наша перша ніч з Імператором була... незабутньою.

Я — його військовий трофей, його непокірна бранка. Але зараз, у цій залі, ми — єдине ціле проти всього світу, два вороги, сковані однією таємницею. І це усвідомлення лякає мене сильніше за будь-яку отруту південних відьом.