Глава 18. Гіркий тріумф

Я чую, як важкі кроки Алістера віддаляються за дверима, відлунюючи в коридорі, наче удари молота по ковадлу. Лише коли звук остаточно вщухає, я дозволяю собі видихнути. Посмішка, яку я так старанно, майже болісно тримала перед ним, повільно згасає, поступаючись місцем глухому, пульсуючому болю внизу живота, що з кожною секундою стає дедалі гострішим.

Я зробила це. Я переграла великого завойовника на очах у його власних демонів.

— Пані, ви збожеволіли... ви просто збожеволіли, — голос Рози тремтить. Вона виходить із кутка за ширмою, де забилася, наче нажахане пташеня. — Ви ж бачили його обличчя... він ледь не розтрощив стіл від люті. Його очі... боги, я думала, він спопелить нас на місці.

Я згадую, як кілька годин тому, поки замок гудів від передвесільної метушні, я витягла зі схованки невеликий пакунок із сушеними травами, який ховала в підкладці дорожньої скрині. Материнка, полин, спориш та чорний корінь — «заборонені» ліки південних відьом, що пахнуть пилом та забуттям. Роза тоді ледь не знепритомніла від одного лише погляду на них. Вона хапала мене за руки, благала, майже ридала, просячи не пити цей чорний, смердючий відвар, який я власноруч заварила прямо над полум'ям товстої свічки в срібній чаші.

«Це отруїть вашу кров, пані! Це викличе такий біль, що ви не зможете навіть стояти! Ви вб'єте себе заради однієї ночі!» — шепотіла вона, затуляючи рота долонею, щоб варта за дверима нічого не почула.

Але я лише глянула на своє весільне вбрання, що висіло на манекені, наче холодний металевий кокон, і без жодних вагань випила все до останньої краплі. Смак був такий, ніби я ковтнула розплавлений свинець, змішаний із перетертим полином. Гіркота миттєво обпекла горло, змушуючи очі сльозитися, а за годину природа, жорстоко підстьобнута отрутою трав, почала свій вимушений, кривавий танець.

Зараз, сидячи на краю величезного ліжка в сріблястій нічній сукні, я відчуваю кожен ковток того зілля, що тепер тече моїми венами. У повітрі все ще стоїть терпкий, вогкий аромат — запах мого спротиву, мій власний маніфест волі. Алістер зрозумів усе. Я бачила, як його ніздрі розширювалися, як очі темніли від усвідомлення того, що я використала власне тіло як останню барикаду. Його лють була для мене солодшою за будь-яке весільне вино. Він пішов. Він не торкнувся мене. Його гордість не дозволила йому взяти жінку, яка так відверто скалічила себе, аби уникнути його близькості.

— Я виграла час, Розо... — шепочу я, намагаючись підвестися, але кожна кістка в моєму тілі здається зробленою з крихкого скла. — Час — це єдине, що має ціну в цьому проклятому замку.

Але щойно я роблю перший рух, кімната раптово здригається, наче від землетрусу. Стіни, оббиті темним, мореним деревом, починають повільно і тягуче пливти вбік. Світло свічок розтягується в довгі, болючі золотисті нитки, що ріжать мої очі, змушуючи голову вибухати від тиску.

— Пані? Ви зблідли... Боги, ви біла, як сніг за вікном! — Роза вмить опиняється поруч, підхоплюючи мене під лікті.

Я намагаюся сказати їй, що все гаразд, що це лише тимчасова слабкість, але слова застрягають у горлі в’язким комом. Перед очима починають розпливатися величезні чорні кола, наче плями густої туші на мокрому пергаменті. Холодний піт миттєво проступає на чолі, а біль у животі, що досі був терпимим, раптом вибухає тисячею розпечених голок.

«Потерпи, Селено. Ти ж Вальмонт. Ти витримала облогу рідного міста, ти бачила смерть у вічі... ти витримаєш і це», — наказую я собі, чіпляючись пальцями за простирадла так міцно, що тканина тріщить.

Але підлога під ногами остаточно розчиняється. Я відчуваю, як моє тіло сповзає на ворсистий килим, стаючи невагомим і чужим. Навіть розпачливий крик Рози здається мені тепер далеким, приглушеним луною, що доноситься з-під величезної товщі темної води.

— Лікаря! Швидше! — верещить Роза, кидаючись до масивних дверей. — Гвардійці! Покличте лікаря! Імператриці зле! Вона помирає!

Я намагаюся вигукнути, щоб вона мовчала, щоб не кликала нікого, але можу лише видати слабкий стогін. Остання чітка думка, що пролітає в моїй голові перед тим, як липка темрява остаточно поглинає рештки світла: «Алістер повернеться. І тепер він буде не просто злий. Він буде розлючений моєю слабкістю так само сильно, як і моєю втечею».