Глава 17. Смак полину та срібла

Алістер

Я йду за нею поглядом, поки срібний поділ її сукні не зникає за поворотом коридору. Вона йде першою, як справжня Імператриця, не озираючись. Моя дружина. Моя Селена.

Сьогодні в каплиці, коли світло смолоскипів грало на її шкірі, я ледь не забув, як дихати. Вона була не просто красивою — вона була досконалою у своїй крижаній гордості. Срібна корона на її голові здавалася частиною її самої. Я відчував, як під моїми пальцями тремтіло її тіло, але її погляд залишався непохитним. У той момент я поклявся собі: я не буду тим монстром, яким вона мене вважає. Я дам їй час. Я не стану тиснути, якщо побачу в її очах бодай тінь благання про милість.

Я даю їй годину. Ця година тягнеться для мене довше, ніж облога Едельгарда. Лють на Елізу та баронів все ще вирує в крові, але коли я підходжу до дверей нашої спільної спальні, вона вмить випаровується, залишаючи лише дике, первісне хвилювання.

Я штовхаю двері.

Селена сидить на краю величезного ліжка. На ній лише легка срібляста нічна сукня, що спадає з її плечей, наче розплавлений метал. Світло свічок робить її шкіру майже прозорою. Вона виглядає такою тендітною, що я мимоволі сповільнюю крок, боячись налякати її своєю вагою.

Проте вона не виглядає наляканою. Навпаки, на її губах грає ледь помітна, переможна посмішка. Її очі блищать не від сліз, а від задоволення, яке вона навіть не намагається приховати.

І тут я вловлюю це. Дивний, густий аромат, що пронизує повітря кімнати. Це не лаванда і не її звичні парфуми. Це запах терпких трав, вогкої землі та полину. Гіркий, аптечний запах.

— Ваша Величність, — її голос звучить несподівано сміливо, майже зухвало. Вона не відводить погляду, коли я підходжу впритул. — Прошу мене вибачити. Здається, Північ надто холодна для мого тіла. У мене саме сьогодні почалися... жіночі дні. Природа виявилася сильнішою за ваші плани на цю ніч.

Я завмираю. Секундне замішання змінюється гострим розумінням. Мої ніздрі розширюються, втягуючи повітря. Я знаю цей запах. У військових таборах жінки іноді використовували зілля з материнки та чорного кореню, щоб викликати кровотечу раніше терміну. Це не природа. Це розрахунок.

Вона отруїла власну кров, щоб не пустити мене до свого ліжка.

Лють, гаряча й темна, миттєво затоплює мій розум. Я роблю крок вперед, нависаючи над нею, і бачу, як її посмішка стає ще ширшою, хоча зіниці розширюються від моєї близькості. Вона задоволена собою. Вона думає, що переграла мене на моєму ж полі.

— Трави, Селено? — мій голос звучить як низький рик. — Ти вирішила, що зілля — це твій щит?

Я хапаю її за підборіддя, змушуючи дивитися мені прямо в очі. Мене бісить не те, що ночі не буде. Мене бісить те, що вона готова катувати власне тіло гіркими відварами, аби тільки поставити між нами стіну.

— Ти думаєш, це перемога? — я нахиляюся так близько, що відчуваю гіркоту полину на її диханні. — Ти ризикуєш здоров'ям заради цієї маленької гри в незалежність. Ти викликала біль власноруч, аби тільки не бачити мене поруч.

Я відпускаю її, різко розвертаючись. Мені хочеться розбити щось у цій кімнаті. Вона сидить там, серед срібла та шовку, маленька переможниця, не розуміючи, що її спроба втекти лише розпалює мій інтерес.

— Що ж, Імператрице, — я кидаю через плече, ідучи до дверей. — Ти виграла цю ніч. Напивайся своїм зіллям і насолоджуйся самотністю. Але пам’ятай: трави рано чи пізно вивітрюються. А я — ні.

Я виходжу, грюкнувши дверима так, що здригаються стіни. Моя дружина — справжня змія. І, здається, мені це подобається набагато більше, ніж я готовий визнати.