Глава 16. Залізний вінець

Селена

Коли важкі двері нарешті зачиняються, і гул кроків Алістера та гнівне шипіння Елізи затихають десь у глибині темного коридору, я відчуваю, як сили миттєво покидають мене. Я безсило опускаюся в жорстке крісло, ноги стають ватяними. Роза миттєво падає на коліна біля моїх ніг, ховаючи обличчя в моєму подолі, і починає схлипувати.

— Ох, пані... як він кричав! Я ніколи не бачила його таким страшним. Я думала, він уб'є леді Елізу прямо тут, на ваших очах.

Я мовчу, дивлячись на клітку з мертвим соколом. Його золотисті очі тепер тьмяні. Мої руки все ще тремтять так, що я змушена зчепити їх у замок. Алістер захистив мене. Він був розлючений, він погрожував власній сестрі... але чи був цей гнів щирим проявом турботи? Або він просто боїться втратити свій головний політичний важіль у цій грі за владу?

— Ти бачила її очі, Розо? — тихо, майже пошепки питаю я, не зводячи погляду з дверей. — Еліза навіть не здивувалася. Вона не злякалася отрути. Вона захищалася так впевнено, ніби кожне слово було відрепетируване заздалегідь перед дзеркалом.

— Ви справді думаєте... це вона? — Роза підняла на мене мокрі від сліз очі, в яких читався дикий страх.

— Я підозрюю її найбільше. Вона бачить у мені загрозу своєму впливу, ненавидить за те, що я «захопила» увагу її брата. Але в цьому замку, Розо... — я повільно обвела поглядом темні кути кімнати, де тіні здавалися довшими, ніж зазвичай. — Тут може бути хто завгодно. Кожен барон, який фальшиво сміявся за обідом, кожен слуга, чия родина загинула від меча мого батька. Тепер ми не просто в почесному полоні, Розо. Ми на справжньому полі битви, де ворог не носить лат і не оголошує війну відкрито.

Я підводжуся, підхожу до шкіряних дверей і кладу на них холодну долоню. Вони зачинені на замок. Але тепер я знаю одну гірку істину: єдина людина, яка може врятувати мені життя в цьому лігві — це той самий чоловік, який забрав у мене все і позбавив свободи.

***

Цей день мав стати початком мого життя як Імператриці, але він більше нагадував підготовку до жертвопринесення. Весілля на Півночі не пахло квітами та цитрусами, як у моєму домі; воно пахло холодним ладаном, старою кам’яною пилюкою та передчуттям неминучого.

 Ранок зустрічає мене не лагідним південним сонцем, а тишею настільки густою, що я чую кожен нервовий удар власного серця. Після вчорашнього замаху мої покої остаточно перетворюються на розкішну фортецю: двоє гвардійців за дверима, похмура Марта, що мовчки перевіряє кожну краплю води, і Роза, чиї руки тремтять так сильно, що вона ледь втримує срібний гребінець.

— Ви неймовірна, пані, — пошепки каже Роза, затягуючи тугий корсет моєї весільної сукні. Я відчуваю, як ребра здавлює холодна сталь китового вуса, не даючи дихати на повні груди.

Моє вбрання не біле. На Півночі цей колір належить лише вічним снігам та смерті. Сукня виткана з важкого срібного парчевого шовку, такого щільного й негнучкого, що він здається справжнім бойовим обладунком. Високий комір, оздоблений перлами, нагадує дрібні краплі застиглого льоду, що стискають мою шию. Я дивлюся у дзеркало і не впізнаю власного відображення. Це не Селена Вальмонт, принцеса сонячних садів. Це крижана статуя з порожніми очима, готова посісти своє місце поруч із вовком.

— Моя корона, — коротко кидаю я, вказуючи на тонку срібну діадему з гострими, як голки, зубцями.

Коли я нарешті виходжу з покоїв, Алістер уже чекає мене в кінці довгого, освітленого смолоскипами коридору. Він стоїть нерухомо в повному парадному обладунку з чорної сталі. Його наплічники виблискують у тьмяному світлі, а на грудях вигравіруваний герб — оскалений вовк. Побачивши мене, він на мить завмирає, і його погляд стає важким, майже фізично дотиковим. Він не посміхається, але я помічаю, як розширюються його зіниці й він повільно, важко видихає.

— Ви виглядаєте так, ніби готові вести армію на штурм, а не йти до вівтаря, — тихо промовляє він, простягаючи мені руку в залізній рукавиці.

— У цьому домі це одне й те саме, — відповідаю я, кладучи свої крижані пальці на його гарячу долоню. Контраст температур пронизує мене до самих кісток.

Церемонія проходить у старій каплиці замку, де повітря настільки холодне, що пара з рота заважає розгледіти обличчя гостей. Дванадцять баронів Півночі стоять вздовж сирих стін, наче кам'яні ідоли. Їхні обличчя суворі, а очі — насторожені, як у хижаків перед стрибком. Попереду всіх стоїть Еліза. Її обличчя — ідеальна, непроникна маска з порцеляни, але я відчуваю її ненависть кожною клітинкою шкіри. Вона стоїть занадто близько, і це відчуття таке гостре, ніби вона тримає невидимий ніж біля мого горла.

Ми зупиняємося перед прадавнім вівтарем, на якому лежить оголений меч і чаша з темним, як кров, вином.

— Перед лицем Півночі і стародавніх богів, — починає священик, чий голос скрипить, як незмащені двері, — чи обіцяєте ви, Алістере, бути незламним щитом для цієї жінки і нещадним мечем для її ворогів?

— Обіцяю, — голос Алістера розкочується каплицею, наче грім. Це не просто відповідь, це відкритий виклик усім присутнім, кожному, хто хоча б помислив про замах.

— Чи обіцяєте ви, Селено, бути душею цього дому і розділити з цим чоловіком його тріумфи та його смертельний тягар?

Я завагалася лише на одну невловиму частку секунди. Відчуваю, як пальці Алістера міцніше стискають мою долоню, передаючи мені свою непохитну впевненість.

— Обіцяю, — вимовляю я, дивлячись прямо в очі Алістера.

Далі настає обряд крові. Алістер бере кинджал — той самий, яким я вчора розрізала отруєне яблуко — і коротким, впевненим рухом робить надріз на своїй долоні. Потім він передає зброю мені. Я відчуваю пекучу гостроту сталі, коли лезо торкається моєї шкіри. Ми з’єднуємо долоні над чашею, і я бачу, як наші краплі крові падають у вино, повільно розчиняючись у ньому червоними нитками.

— Тепер ви — одне ціле. Одна кров. Одне життя. Одне майбутнє.