Глава 15. Ціна підозр

Алістер

Лють — це холодне полум'я, що випалює легені зсередини, залишаючи після себе лише попіл і жагу розправи. Я відчуваю, як у мене безперестанку сіпається м’яз на щелепі, а кров шумить у вухах, наче гірська річка. У голові пульсує лише одна думка: якби вона встигла з'їсти його... якби я затримався в коридорі, якби увійшов хоча б на хвилину пізніше і застав її мертвою, застиглою на цій холодній підлозі... Ця картина викликає в мені такий напад гніву, якого я не відчував навіть у найнапруженіших боях.

— Еліза! — мій рик виривається з грудей і відлунює від високих кам'яних стін, наче удар дзвона. Я бачу, як Роза, маленька служниця Селени, миттєво зіщулюється і майже втискається в кут, затремтівши всім тілом.

Сестра з’являється в дверях майже миттєво, наче чекала за рогом. Вона не біжить — вона пливе, зберігаючи той самий нестерпний, крижаний спокій, який я завжди вважав її головною перевагою в політиці. Але сьогодні цей спокій діє на мене, як червона ганчірка на бика; він змушує мене бажати лише одного — стиснути пальці на її шиї і вибити з неї цю зарозумілість. Еліза повільно оглядає сцену: розрізані навпіл плоди, нерухомого птаха в клітці та бліду, як привид, Селену, яка все ще стискає в руках ніж.

— Що за галас, Алістере? — її голос рівний, позбавлений будь-яких емоцій, але я бачу, як її очі звужуються, фіксуючи кожну деталь. — Ти кличеш мене так, ніби замок оточили вороги і ми вже на межі загибелі.

— Подивися на тацю, Елізо, — я роблю важкий крок до неї, і вона мимоволі відступає, відчуваючи тиск моєї аури. — Твоя хвалена «безпека» в палаці дала тріщину. Мою наречену ледь не отруїли «сльозою пустелі» в її власній спальні. Тими самими фруктами, які ми щойно, власними руками, принесли з ринку.

Еліза навіть не здригнулася. Вона повільно, з якоюсь лінивою грацією перевела погляд на Селену, і в її зіницях на мить спалахнуло гостре презирство.

— Алістере, ти став занадто довірливим і вразливим, — спокійно промовила вона, склавши руки на грудях. — Хто приніс ці яблука? Хто їх мив і подавав? Хто бачив, як сама принцеса могла влити отруту в серцевину, щоб виставити себе безневинною жертвою і посварити нас із тобою? Вона з півдня, брате. Там інтриги і отрута подаються замість сніданку.

— Замовкни! — мій крик змушує полум'я свічок на столі здригнутися і мало не згаснути. — Я особисто доручив тобі тримати порядок у цьому палаці! Кожен крок, кожен вдих будь-кого в цих стінах — це твоя пряма відповідальність. Мені начхати на твої жіночі підозри. Факт залишається фактом: смертельна отрута потрапила до кімнати майбутньої Імператриці.

Я підходжу до сестри впритул, нависаючи над нею так, що вона змушена високо підняти голову, щоб не втратити контакт з моїми очима.

— Слухай мене дуже уважно, Елізо. Це перше і останнє моє попередження. Якщо з голови Селени впаде хоча б одна волосина, якщо вона хоча б раз відчує нездужання або тривогу — ти будеш покарана так, ніби це був замах на моє власне життя. Твої повноваження в палаці тепер офіційно обмежені.

Еліза різко зблідла, її губи перетворилися на тонку, білу лінію від стримуваної люті. Вона зрозуміла: зараз я не правитель, що зважує аргументи. Я — розлючений звір.

— Проведіть повне обстеження кухні та допитайте всіх, хто хоча б на мить торкався цієї таці, — кидаю я гвардійцям, які застигли в дверях, наче статуї. — Кожного слугу, кожну мийницю. Якщо знайдете винного — стратити на головній площі ще до світанку. Якщо не знайдете — стратіть начальника варти за недбалість.

Я повільно повертаюся до Селени. Вона стоїть нерухомо, притиснувши руку до грудей, і я виразно бачу, як під тонкою тканиною шовку відчайдушно калатає її серце. Її очі величезні, наповнені жахом, але в них немає жодної сльози. Тільки загартована сталь.

— Заспокойтеся, Селено, — мій голос звучить жорстко, по-солдатськи, але я намагаюсь пом'якшити його хоча б на краплю, хоча горло стискає від гніву. — Відсьогодні біля вас буде моя найбільш довірена служниця, Марта. Вона особисто пробуватиме кожну страву і кожен напій перед тим, як вони потраплять на ваш стіл. Біля ваших дверей цілодобово стоятимуть двоє гвардійців з мого особистого загону. Ніхто, я повторюю — ніхто, крім мене, не увійде сюди без мого особистого дозволу.

Селена дивиться на мене довгу, болісну мить, наче намагається розгледіти правду в моїй душі, а потім ледь помітно, майже примарно киває.

— Дякую... Алістере, — її голос звучить приглушено, але чисто.

Я розвертаюся і стрімко виходжу з кімнати, навмисно штовхаючи сестру плечем, щоб вона нарешті забралася з моїх очей. Мені потрібно вийти на нічний холод. Мені потрібно відчути морозний вітер на обличчі, щоб стримати себе і не спалити цей клятий палац дотла від люті, як

а вимагає крові.