Глава 12. Тонка грань

Алістер

Я чую її ще до того, як вона взагалі торкається холодної залізної клямки. Легкий, майже невагомий шурхіт дорогого південного шовку об кам’яну підлогу та нерівне, прискорене дихання за дверима — вона видає свою присутність задовго до того, як нарешті набирається сміливості увійти. Я стою спиною до входу, навмисно ігноруючи її присутність, і зубами намагаюся затягнути вузол на бинті. Тканина вислизає, грубі пальці не слухаються, а плече пульсує тупим, виснажливим болем, який нагадує про себе з кожним ударом серця. Але зараз цей біль — лише фоновий шум.

Коли двері нарешті прочиняються, я не обертаюся. Я насолоджуюся моментом її шоку, який буквально фізично розливається по кімнаті. Відчуваю, як вона завмирає на порозі, немов загінне звірятко, як її погляд — гострий, як лезо, і водночас по-дитячому наївний — мандрує моїми оголеними плечима та спиною. У цю хвилину Селена читається як відкрита книга, написана великим, зрозумілим шрифтом: щире здивування, палюче збентеження і той ледь вловимий спалах цікавості, який вона так відчайдушно намагається приховати навіть від самої себе.

Я повільно розвертаюся. Її обличчя вмить стає кольору мого парадного мундира. Вона намагається сховатися за власними долонями, але я бачу крізь напіввідкриті пальці, як її очі жадібно вивчають кожен дюйм моєї шкіри. Маленька, хитра лисиця.

Мій сміх — низький, вібруючий — народжується десь глибоко в грудях, і я бачу, як від цього звуку вона здригається, наче від удару. Вона притиснута до одвірка, тонка, крихка у своєму легкому халаті, наче порцелянова статуетка, яку я випадково приніс у запилену ковальню.

— То як, принцесо? Ви все ще хочете знати, які таємниці приховує Імператор Півночі від сторонніх очей?.. — моє питання зависає у важкому повітрі спальні, наповненому солодким ароматом її лавандових парфумів та моїм власним різким запахом поту й крові.

Я цілком очікую, що вона втече. Будь-яка інша жінка на її місці вже б з криком зникла в безпечній темряві коридору. Але Селена... вона робить те, чого я ніяк не міг передбачити. Вона робить глибокий, рішучий вдих, розправляє плечі та нарешті опускає руки. Її очі все ще блищать від сорому, але в них з’являється та сама залізна впертість, яку я бачив сьогодні за обіднім столом перед баронами.

— Ваша перев'язка зсунулася, Алістере, — каже вона, і хоча її голос все ще трохи зрадницьки тремтить, у ньому звучить чіткий, королівський наказ. — Ви лише робите собі гірше, намагаючись затягнути її зубами. Ви виглядаєте жахливо у цій безпорадній спробі. Дайте я допоможу.

Я завмираю на місці. Це вперше за довгі роки мого правління, коли хтось наважується віддавати мені накази в моїй власній спальні, перебуваючи в такому вразливому стані. Я мовчки відступаю на пів кроку, даючи їй мовчазну згоду і дозволяючи підійти ближче.

Вона зупиняється зовсім поруч — на відстані одного необережного руху. Я відчуваю живе тепло її тіла, що змішується з крижаним повітрям замку. Її пальці — тонкі, випещені, дивовижно прохолодні — торкаються моєї розпашілої шкіри. Це майже боляче, але зовсім не через поранення. Дотик її рук викликає в моєму тілі такий потужний електричний розряд, що я змушений зціпити зуби до скрипу, щоб не видати свою реакцію жодним м'язом обличчя.

Селена діє несподівано вправно. Вона розмотує старий, просякнутий кров’ю бинт, і я помічаю, як її суворий погляд на коротку мить пом’якшується при вигляді понівеченої плоті. Вона не відвертається з огидою, як я очікував. Вона обережно накладає чисту пов’язку, і її пальці мимоволі, наче випадково, торкаються моїх грудей, здорового плеча, вигину шиї. Кожен цей дотик — наче розпечене клеймо. Вона відчайдушно намагається залишатися професійною, але я бачу, як нерівномірно здіймаються її груди під тонким шовком халата. Вона боїться мене. Це правда. І водночас... її тягне до мене з такою ж несамовитою силою, з якою мене тягне до неї.

Коли вона нарешті закінчує і закріплює останній вузол, її долоня на секунду довше, ніж того вимагає ситуація, залишається на моєму плечі. Ми дивимося один одному в очі, і в цій тиші я бачу відображення своїх власних демонів. У цей момент між нами немає війни, немає виснажливих договорів про капітуляцію. Є лише ця нестерпна, густа тиша і стукіт двох сердець.

І раптом вона ніби прокидається від мари.

Селена різко відсмикує руку, наче торкнулася розпеченого заліза. Її очі розширюються від раптового усвідомлення того, наскільки близько вона щойно стояла до звіра, який може її розтерзати.

— Спіть, Алістере! — кидає вона через плече, розвертається на підборах і майже вибігає крізь проріз у свої покої.

Я чую, як важкі двері захлопуються з глухим звуком, і миттєво лунає гучний, переможний поворот ключа в старій свердловині. Клік.

Я стою посеред кімнати, напівголий, з ідеально перев'язаним плечем, і відчуваю, як на моєму обличчі повільно розпливається широка, по-справжньому щира посмішка. Вона закрилася на замок. Вона наївно думає, що цей тонкий шматок дерева і застарілий механізм зможуть зупинити мене, якщо я справді захочу переступити поріг її кімнати.

Я починаю сміятися — спочатку тихо, вглиб себе, а потім дедалі голосніше, так, щоб вона точно почула цей звук через тонку перегородку дверей.

— О, Селено Вальмонт... — шепочу я в порожнечу кімнати, де ще тримається аромат її парфумів. — Ти навіть не уявляєш, як сильно ти мене розважаєш.

Я лягаю в ліжко, все ще відчуваючи примарну прохолоду її пальців на своїй розпашілій шкірі. Вона думає, що вона в безпеці. Вона впевнена, що встановила межі нашої гри. Але сьогодні вона сама, за власною волею, зробила перший і найважливіший крок на мою територію. І я подбаю про те, щоб вороття назад у неї вже не було.