Глава 10. Порохова бочка

Алістер

Велика зала Едельгарда сьогодні нагадує вовче лігво, наповнене гарчанням та запахом прихованої агресії. Повітря тут важке, просякнуте димом смолоскипів та ароматом смаженого м’яса. За довгим столом з мореного дуба, потемнілого від часу й пролитого вина, сидять дванадцять баронів Півночі — люди, чиї обличчя поорані шрамами від лютих морозів та нескінченних битв. Вони п'ють міцний ель із важких кубків, пахнуть мокрим хутром, старою шкірою та залізом. Кожен із них зараз свердлить мене поглядом, намагаючись знайти відповідь на одне питання: чи не став їхній Імператор занадто м’яким, привізши додому «південну іграшку» замість того, щоб просто стерти рід Вальмонт з лиця землі, як він робив із іншими ворогами.

Я сиджу на чолі столу, відчуваючи знайому, настирливу пульсацію у пораненому плечі. Біль нагадує про себе з кожним подихом, але я звик ігнорувати слабкість тіла. Еліза сидить праворуч від мене — вона втілення крижаного спокою, її постава бездоганна, а погляд спрямований у нікуди.

— Вона запізнюється, Алістере, — тихо, майже нерухомими губами кидає вона, не дивлячись у мій бік. — Твої барони вже почали обмінюватися жартами. Вони думають, що твоя принцеса просто боїться вийти на світло і ховається під ліжком, як налякане кошеня.

Я не встигаю відповісти, відчуваючи, як рука мимоволі стискає ефес меча. Але в цей момент важкі дубові двері, що ведуть до внутрішніх покоїв, розчиняються з голосним стукотом. Гул у залі вмить затихає, наче за помахом чарівної палички.

Селена входить не як полонянка. Вона входить як шторм, що зносить усе на своєму шляху.

Вона змінила свою персикову сукню на вбрання кольору густого темного вина. Важка тканина оксамиту ідеально підкреслює її неймовірно тонку талію, але в цьому образі немає нічого беззахисного. Її золотаве волосся більше не розпущене — воно зібране у високу, складну корону з кіс, яка повністю відкриває її довгу, тендітну шию. Вона виглядає витончено, майже ефемерно на тлі цих грубих стін, але в її погляді стільки загартованого металу, що я мимоволі відчуваю, як напружуються мої м'язи, і випрямляю спину.

Вона проходить повз баронів, жодного разу не опустивши голови, повністю ігноруючи їхні оцінюючі, подекуди масні погляди. Селена зупиняється біля свого місця — прямо ліворуч від мене, — і на мить у залі стає чутно лише тріск дров.

— Ви запізнилися, леді Селено, — гучно, з навмисною грубістю каже старий барон Торвальд, чия сива борода заплямована піною від дешевого елю. — Мабуть, на вашому розніженому півдні сонце встає на три години пізніше, ніж у нас? Чи ви просто забули дорогу до їдальні?

По залі прокочується низький, зневажливий сміх. Я чекаю на її реакцію, відчуваючи, як пальці здорової руки починають біліти від напруги — я готовий втрутитися і осадити старого дурня, якщо вони зайдуть занадто далеко. Але Селена навіть не моргає. Вона повільно, з королівською величчю повертає голову до Торвальда і дивиться на нього так, ніби він — прикрий, випадковий бруд на її дорогому черевику.

— На півдні, бароне, сонце встає тоді, коли я дозволяю собі відкрити очі, — її голос звучить чисто, холодно і напрочуд мелодійно, повністю перекриваючи шум каміна. — А запізнилася я тому, що ваші покої занадто великі для людини, яка звикла до світла і відкритого простору, а не до вічних вогких сутінків цієї фортеці. Мені знадобився час, щоб звикнути до вашого... специфічного прийому.

Вона сідає на своє місце, не чекаючи мого запрошення чи знаку. Я бачу, як Еліза ледь помітно стискає губи — вона вражена не менше за інших. Мої люди приголомшені її прямолінійною зухвалістю.

— Гарна відповідь, — хрипко каже Торвальд, з силою вдаряючи важким кулаком по столу, від чого посуд здригається. — Але чи вміє ця принцеса щось інше, крім того, як гостро розмовляти? Ми чули, ваш батько плакав, як жінка, коли підписував акт капітуляції. Чи не почнете і ви плакати, коли побачите першу справжню сніжну бурю за вікном?

Я відчуваю, як у моїх жилах закипає лють, але Селена випереджає мене. Вона спокійно бере ніж для м’яса — гострий, викуваний зі сталі мого власного найкращого коваля — і з філігранною, майже хірургічною точністю відрізає шматок дичини, не дивлячись на ніж.

— Мій батько плакав не за своїм золотом і не за втраченими землями, — вона нарешті піднімає очі на Торвальда, і я бачу в них такий спалах крижаного гніву та гордості, який змушує навіть цього старого вовка мимоволі відсахнутися назад. — Він плакав за світом, який ви, грубі північани, просто не здатні зрозуміти. Ви вважаєте, що сила — це лише м’язи та вміння вбивати без роздумів. Але справжня сила — це вміння залишатися собою і вижити там, де ви просто згниєте від власної обмеженості та ненависті. Ви боїтеся мене, бароне. Боїтеся, бо я — єдине у цій залі, що ви не можете зламати мечем або залякати криком.

У залі стає так тихо, що я виразно чую, як холодний дощ люто б'є у вікна-бійниці. Барони застигли з відкритими ротами.

Я дивлюся на неї збоку і відчуваю дивну, майже болючу гордість, яка змішується з жагучим бажанням. Вона не просто тримається — вона домінує над цим вовчим зборищем. Моя Селена. Моя дика троянда, яка випустила довгі шипи саме тоді, коли на неї вирішили грубо наступити.

— Досить, — я піднімаю руку, і звук мого голосу, наче удар батога, змушує баронів негайно опустити очі до своїх тарілок. — Селена Вальмонт тут не для того, щоб ви перевіряли межі її терпіння. Вона — моя наречена і ваша майбутня Імператриця. І якщо хтось із вас ще хоча б раз дозволить собі такий тон чи такий погляд, він особисто пояснить мені причину своєї нестриманості завтра вранці на тренувальному майданчику. Зі зброєю в руках.

Я повертаюся до неї. Вона дихає трохи частіше, ніж зазвичай, на її блідих щоках палають дві яскраві плями рум’янцю, але погляд залишається непохитним і ясним.

— Ви чудово впоралися, — дуже тихо кажу я їй на вухо, так, щоб цей шепіт належав тільки нам двом. — Хоча я зовсім не впевнений, що барон Торвальд тепер зможе спокійно спати, не перевіряючи засуви на дверях.