Глава 8. Світанок у залізі

Свідомість повертається повільно, наче пробивається крізь шари густого, в'язкого туману. Перше, що я відчуваю — це тепло. Рівне, сильне, майже магнетичне джерело жару, яке затишно зігріває мою щоку. Я все ще перебуваю у напівзабутті, не відразу згадую, де знаходжусь, і лише сильніше притуляюся до цього тепла, інстинктивно шукаючи захисту від нічного холоду. Вдихаю вже знайомий, заспокійливий аромат кедрової смоли, дорогого тютюну та ледь вловимий металевий запах сталі.

Але коли я чую рівний, низький гул чужого серцебиття прямо під своїм вухом, мої очі розчиняються миттєво. Сон злітає, наче зляканий птах.

Я лежу зовсім не на краю ліжка, де намагалася закріпитися ввечері. Якимось незбагненним чином за ніч я перетнула ту невидиму, крижану межу, яку сама ж і провела між нами. Моя голова покоїться на здоровому плечі Алістера, а рука мимоволі лежить на його грудях, пальці відчувають твердість м'язів і мірне здіймання його грудної клітки під тонкою тканиною нічної сорочки.

Сам Алістер не спить.

Я повільно, боячись навіть дихнути, піднімаю погляд і зустрічаюся з його очима. У сірому ранковому світлі, що тонкими смугами пробивається крізь шпарини віконниць, вони здаються прозорими і холодними, як гірський кришталь. Він спостерігає за мною вже давно — спокійно, без тіні звичного глузування, з якоюсь дивною, глибокою задумою, яку я не можу розгадати.

— Доброго ранку, принцесо, — тихо промовляє він. Його голос низький, вібруючий і ще по-ранковому хрипкий. Цей звук змушує моє серце зробити божевільний кульбіт і затріпотіти в горлі.

Я миттєво відсахуюся на інший бік ліжка, відчуваючи, як обличчя обпікає густий, нестримний рум’янець. Ковдра здається занадто тонкою, щоб сховати мій сором.

— Я... вибачте. Мабуть, я зовсім не контролюю себе уві сні. Це вийшло випадково.

— Не вибачайтеся, — він повільно сідає, на мить заплющуючи очі та морщачись від різкого болю, що прошиває його поранене плече. — Виявилося, що ви набагато краща грілка, ніж я очікував від «отруйного трофея». До того ж, це було... пізнавально. Ви не розмовляєте уві сні, Селено, але дуже міцно тримаєтеся за те, що вважаєте своїм. Навіть якщо це ваш ворог.

Я відкриваю рот, щоб відповісти чимось уїдливим і відновити свою гордість, але різкий, чіткий стукіт у двері перебиває нас, повертаючи в реальність.

— Ваша Величносте, карету підготовлено. Коні запряжені, гвардія в сідлах. За годину виїжджаємо. Столиця чекає на вашого повернення.

Чарівність нічної тиші та напівтемряви розлітається на гострі друзки. Світ за межами цієї тісної кімнати знову стає реальним, вимогливим і нещадним.

Поїздка до столиці займає весь залишок ранку. Пейзаж за вікном карети змінюється остаточно, ніби ми перетнули кордон між двома різними світами. Замість золотистих полів, квітучих садів та м'яких пагорбів моєї батьківщини тепер тягнуться суворі сірі скелі, вкриті лишайником, та нескінченні дрімучі хвойні ліси, де дерева здаються чорними від віку. Повітря з кожним кілометром стає дедалі холоднішим, а хмари над головою — важчими, налитими свинцем.

Коли ми нарешті в’їжджаємо через величезні, іржаво-чорні залізні ворота Едельгарда, я мимоволі припадаю до вікна, затамувавши подих. Столиця Півночі зовсім не схожа на витончені міста мого народу. Тут немає мармурових колон, відкритих терас чи вигадливої ліпнини. Усе побудовано з масивного грубого сірого каменю, усе величне, непохитне і функціональне. Вулиці викладені ідеально рівною бруківкою, а люди, що зупиняються на тротуарах, щоб подивитися на імператорський кортеж, одягнені в темні хутра та важкі тканини. Їхні обличчя такі ж суворі, як і цей край.

— Це не палац, — прошепотіла я, коли попереду, над містом, виростає величезна, похмура цитадель, що буквально врізається гострими шпилями в скелю. — Це справжня фортеця.

— Це дім, Селено, — відповідає Алістер. Він уже встиг одягнути свій парадний багряний мундир. Поранене плече дбайливо перев’язане і приховане під щільною тканиною, і він знову виглядає як непереможний, залізний лідер, чия воля не знає перешкод. — Тут не люблять зайвих слів, пустих обіцянок і, понад усе, слабкості. Будьте готові. Тепер на нас дивляться тисячі очей.

Карета зупиняється на широкому внутрішньому дворі, викладеному гранітом. Там уже вишикувалися сотні придворних, чиновників та офіцерів у блискучих обладунках. Коли двері відчиняються, Алістер виходить першим. Його постать миттєво приковує до себе всі погляди. Він розвертається і простягає мені руку.

Це не той м'який жест підтримки, що був у заїзді біля каміна. Це офіційний жест власника, демонстрація сили, спосіб показати всьому світові свій новий, найцінніший здобуток.

Я вкладаю свою долоню в його руку, відчуваючи холод металевих ґудзиків на його манжеті. Різкий, крижаний вітер Півночі негайно вдаряє мені в обличчя, розвіваючи моє волосся і нагадуючи, що я далеко від дому. Сотні очей впиваються в мене — ці погляди холодні, оцінюючі, відверто ворожі. Я відчуваю, як Роза за моєю спиною ледь чутно схлипує від напруги, але я лише міцніше стискаю холодні пальці Алістера і випрямляю спину. Я принцеса Вальмонт, і я не дам їм побачити свій страх.

Він робить впевнений крок вперед, ведучи мене за собою до широких головних сходів.

— Панове! — його голос пролунав над площею, наче удар важкого бронзового дзвона, змушуючи всіх замовкнути. — Вітайте Селену Вальмонт. Вашу майбутню Імператрицю та жінку, чия мудрість принесла Півночі омріяний мир.

Замість очікуваних аплодисментів чи вітальних вигуків запала важка, гнітюча тиша. Я бачу, як старі дворяни похмуро переглядаються, а дами, загорнуті в соболині хутра, презирливо кривлять губи. Для них я — лише донька переможеного ворога, чужинка з теплого півдня, яка пахне квітами та сонцем там, де за канонами треба пахнути снігом і кров'ю.

— Вони мене ненавидять, — тихо промовляю я, не змінюючи виразу обличчя і продовжуючи тримати бездоганну королівську поставу, дивлячись прямо перед собою.