Глава 7. Тіні на стінах

Селена 

Вогонь у каміні поступово вщухає, перетворюючись на купу розжареного вугілля, що кидає на стелю примарні червоні відблиски, схожі на заграву далекої пожежі. У кімнаті стає прохолодніше, повітря наповнюється запахом згорілих дров та нічної вологи, що просочується крізь щілини старих вікон. Але напруга, що зависла між нами в цьому обмеженому просторі, здається такою щільною, що її можна торкнутися рукою.

Я лежу на самому краю широкого ліжка, загорнувшись у важку ковдру, наче в обладунки, намагаючись займати якомога менше місця. Кожна клітинка мого тіла напружена, м’язи заціпеніли від нерухомості. У цій тиші звуки стають неприродно гучними: я чую власне прискорене серцебиття, що віддає у вухах, і його дихання — важке, глибоке, трохи нерівне через пульсуючий біль у плечі. Алістер лежить поруч, лише за крок від мене. Він справді дотримав слова і не намагався торкнутися мене, але сама його присутність, запах його шкіри — суміш хвої, сталі та гарячого тіла — й тепле випромінювання, що йде від нього, діють на мене сильніше за будь-який збройний напад.

Темрява робить нас дивно рівними, стираючи кордони статусів та титулів. Тут, під балдахіном цього заїзду, немає королівств, немає завойовників та переможених — є лише двоє людей, замкнених у крихкому коконі нічної тиші.

— Алістере? — мій голос звучить непевно, ледь вище за шепіт, розрізаючи напівтемряву кімнати.

— Я не сплю, Селено, — відгукується він миттєво. Голос у нього низький, злегка хрипкий від утоми, і в цій темряві він здається дивно, майже лякаюче інтимним.

— Роза... моя служниця. Вона залишилася там, унизу, зовсім сама серед ваших чоловіків. Я не можу перестати думати про це.

Я відчуваю, як матрац злегка просідає — він ворушиться, напевно, намагаючись знайти зручнішу позу для пораненого плеча, не потривоживши пов’язку.

— Ви хвилюєтеся, що мої люди зроблять з нею те, що зазвичай роблять завойовники з жінками переможених? — у його словах немає звичного глузування, лише холодна, майже хірургічна констатація факту.

— Вона лише дівчинка, Алістере. Вона наївна і ніколи не бачила нічого, крім безпечних стін моїх покоїв та квітів у саду.

— Спіть спокійно, принцесо, — я відчуваю рух повітря, коли він повертає голову в мій бік, хоча в темряві бачу лише обриси його профілю. — У моїй армії панує залізна, майже релігійна дисципліна. Всі мої люди, від простого рядового до капітана, знають закон: за зґвалтування — негайна смерть. Без суду, без довгих пояснень, без жодних винятків. Я не терплю звірів у мундирах під своїм командуванням. Жоден із моїх гвардійців не стане ризикувати головою заради вашої покоївки. Вона в більшій безпеці серед моїх солдатів, ніж була б у лісі з вашими «рятівниками».

Після цих слів мені нарешті стає трохи легше на душі. Важкий, крижаний камінь, що тиснув на мої груди від самого вечора, повільно котиться вниз, залишаючи по собі порожнечу. Справедливість Алістера — вона холодна, нещадна і гранично проста, але саме вона дає мені дивне, майже забуте відчуття стабільності. Я мимоволі розслабляю затерплі плечі й трохи глибше вдихаю прохолодне повітря.

— Дякую, — шепочу я в темряву.

— Не варто подяк. Я не роблю це з милосердя чи доброти, — відрізає він, і я чую, як у його голос повертається звична сталь. — Порядок — це єдине, що тримає велику імперію від кривавого розпаду. Без правил ми лише зграя вовків.

Ми знову замовкаємо, і тиша заповнює кімнату, немов вода. Я дивлюся на тіні, що химерно танцюють на оксамитовому балдахіні ліжка, і відчуваю, як бар'єри між нами тоншають. Питання, яке мучило мене весь цей нескінченний день, нарешті зривається з моїх губ, перш ніж я встигаю його зупинити:

— Чому ви не розказали мені, хто ви насправді, там... у саду? Ви просто насолоджувалися тим, як я виставляю себе на посміховисько перед незнайомцем?

Я відчуваю, як матрац знову злегка прогинається — він повільно повернувся на бік, тепер уже повністю обличчям до мене. Я не бачу його очей, але відчуваю їхній погляд фізично, наче дотик до шкіри. Тепер між нами лише лічені сантиметри темряви.

— Я не хотів, щоб ви виставляли себе на посміховисько, — тихо, майже заспокійливо каже він. — Я просто хотів побачити справжню Селену Вальмонт. Не ту офіційну версію, що схиляється в ідеальному реверансі перед імператором, приховуючи свої думки, а ту, що торкається гудзиків офіцера і так зухвало говорить про штурм фортець. Я хотів знати, з ким мені насправді доведеться ділити трон і це ліжко. І мушу визнати... та дівчина мені сподобалася набагато більше, ніж та, що зараз так відчайдушно намагається зникнути в цій ковдрі.

— Та дівчина була вільною, — гірко відповідаю я, дивлячись у темряву над собою. — Вона мала право на зухвалість. А ця... ця просто ваш найгарніший і найдорожчий трофей, загорнутий у срібну парчу.

— Ви все ще чіпляєтеся за це слово, Селено, — він робить довгу паузу, і я майже відчуваю тепло його подиху на своїй щоці. — Трофеї просто стоять на полиці для краси, щоб ними милувалися. Їх не захищають власним тілом від ножів бунтівників. З ними не розмовляють у нічній тиші, намагаючись зрозуміти їхній біль. Можливо, для вашого гострого розуму настав час визнати, що ви для мене — дещо значно більше, ніж просто черговий пункт у мирному договорі між двома країнами.

Моє серце пропускає удар, а потім починає битися так часто, що мені здається, він це чує. Я не знаю, що відповісти, слова застрягають у горлі. Його голос звучить як зізнання, але водночас — як новий, ще небезпечніший виклик. Я міцно заплющую очі, намагаючись не піддатися цій невидимій близькості, яка лякає мене сильніше за війну.

— Спіть, Алістере, — кажу я нарешті, намагаючись надати голосу твердості. — Вам потрібні сили, щоб відновитися після рани.

— Спи, принцесо, — відповідає він, і цього разу в його голосі я чую щось схоже на стриману ніжність, від чого по всьому моєму тілу пробігає зовсім інше тремтіння, яке не має нічого спільного з холодом.