Глава 6. Ціна порятунку

Селена 

Картина того, як ніж входить у його плече, стоїть у мене перед очима, наче випалена на сітківці яскравим спалахом. Алістер міг відсахнутися. Він мав час, він мав реакцію, він воїн, чиї рефлекси вигострені роками битв. Але він залишився на місці, застигши непохитною скелею, затуляючи собою тонке, крихке дерево карети, за яким ховалася я.

Це не вкладається в моїй голові, б’ється об стінки черепа болючим пульсом. Мої піддані, люди, які клялися мені у вірності на моєму повнолітті, пустили в мене стрілу, не вагаючись. А ворог, який вкрав мою свободу, який прийшов руйнувати мій світ, безмовно пролив за мене кров. Цей дисонанс розриває мене зсередини сильніше за страх перед невідомим майбутнім. Я дивлюся на свої руки — вони все ще в його крові, яка вже встигла підсохнути, стягуючи шкіру темною, залізною кіркою. Я боюся її змивати, ніби разом із нею зникне і ця нова, незрозуміла правда про нього.

Коли ми нарешті дістаємося заїжджого двору «Золотий олень», сонце вже повільно сідає за обрій, забарвлюючи небо в густий багряний колір — колір його мундира, колір мого сьогоднішнього жаху. Едріан, капітан гвардії, виглядає похмурим, його рука постійно лежить на ефесі меча, очі невпинно сканують оточення.

— Ваша Величносте, — звертається він до Алістера, коли ми входимо до тісної, наповненої димом та запахом печені зали. — Тут лише одна кімната, гідна вашого статусу. Інші зайняті пораненими та охороною. Безпека понад усе — ви не можете залишатися в різних крилах будівлі після такого нападу. Ліс кишить бунтівниками.

Я завмираю посеред зали, відчуваючи, як холод підповзає до серця. Одна кімната. Одна спальня. Навколо нас — десятки втомлених солдатів, і я розумію, що це не пропозиція, а вирок.

Я чекаю, що Алістер заперечить, що він виявить ту саму гордовитість і віддасть наказ виселити когось іншого, аби не ділити простір зі мною. Але він лише коротко киває, ледь помітно морщачись від болю, який, очевидно, стає дедалі сильнішим.

— Нехай буде так. Едріане, подвій варту біля сходів. Селено, йдіть за мною.

Кімната на другому поверсі зустрічає нас теплом каміна, що вже весело потріскує в кутку, кидаючи довгі тіні на стіни. Тут пахне сухою травою, воском та старою, натертою олією деревиною. Тільки-но важкі двері зачиняються, Роза, чиї очі досі червоні від сліз, починає гарячково поратися біля сумок, витягаючи мої речі. Але Алістер зупиняє її коротким, владним жестом.

— Залиш нас, — кидає він. Голос звучить глухо. — Іди на кухню, поїж. Капітан виділить тобі місце внизу, під захистом гвардії.

Роза кидає на мене зляканий, майже благальний погляд, і я ледь помітно киваю їй, намагаючись додати впевненості хоча б власною поставою. Коли двері зачиняються і клацає замок, тиша в кімнаті стає майже фізично відчутною, густою, як мед. Алістер важко, зі стогоном, який він намагається придушити, сідає в глибоке крісло біля вогню. Його зазвичай засмагле обличчя зараз зблідло до кольору пергаменту, а на лобі, під пасмами темного волосся, виступили дрібні краплі поту.

— Чого ви стоїте біля порога, принцесо? Наче я збираюся вас з’їсти, — він починає незграбно, лише однією здоровою рукою, розстібати ґудзики мундира. Пальці не слухаються його. — Ви обіцяли там, на дорозі, що я не помру раніше, ніж підпишу ваші папери про помилування. Пора виконувати обіцянку. Чи ваші слова важать менше, ніж золото у вашій скарбниці?

Я глибоко вдихаю, намагаючись вгамувати тремтіння в колінах, і підходжу до столу. Там уже стоїть таця з глечиком гарячої води, міцним вином та рулонами чистого полотна. Моє серце калатає десь у самому горлі, перекриваючи подих. Я беру невеликий гострий ніж, щоб розрізати рукав його сорочки, бо тонка тканина вже повністю просякла кров'ю і присохла до шкіри.

Коли тканина під лезом розходиться, я мимоволі затримую подих, забуваючи як дихати. Його плече — це вражаюче переплетіння міцних м’язів та старих шрамів — білих ліній, що розповідають історію його життя набагато чесніше за будь-яких літописців. Це тіло справжнього воїна, який пройшов не одну битву, не один кривавий шторм. Але нова рана виглядає серйозно — глибокий, рваний розріз, який продовжує пульсувати й повільно кровоточити.

— Ви зробили це навмисно, щоб я почувалася винною, — майже шепочу я знову те саме, змочуючи чисту тканину у вині, щоб промити рану. Запах алкоголю змішується з металевим запахом крові.

Алістер різко сичить крізь зуби, коли холодна рідина торкається відкритої, збудженої плоті, але не відсторонюється ні на дюйм. Його погляд прикутий до мого обличчя.

— Ви надто високої думки про мою жагу до самокатування, Селено, — його голос стає низьким, вібруючим. — Я зробив це не заради вашої провини. Я зробив це, бо не звик втрачати своє. А ви сьогодні — моя.

— Я не річ, Алістере, — я нарешті торкаюся його шкіри, намагаючись бути максимально обережною, але мої пальці все одно зрадницько тремтять. Його шкіра гаряча, майже палюча. Його близькість, запах поту, лісу і сили дезорієнтує мене, вибиваючи ґрунт з-під ніг. — Чому ви не дозволили штатному лікарю Едріана зробити це? Він має більше досвіду.

— Бо я не довіряю в цьому світі нікому, крім себе, — він раптом стрімко перехоплює мою руку, зупиняючи її за лічені міліметри від свого плеча. Його пальці на моєму зап'ясті — як сталевий обруч. Його очі тепер зовсім близько, у їхній глибині танцює і відбивається несамовитий вогонь каміна. — І тому, що мені до смерті хотілося побачити, чи вистачить у вас сміливості подивитися на справжні наслідки ваших вчорашніх слів про «отруйні трофеї». Дивіться, Селено. Це ваша ціна.

Ми завмираємо в цій дивній, наелектризованій позі. Відстань між нашими обличчями настільки мала, що я відчуваю жар, який виходить від його тіла, і чую прискорений ритм його серця. Він дивиться на мої губи, потім знову в очі, наче намагається випити мою душу. У цей момент між нами немає великого імператора і загнаної полонянки, немає кордонів, держав чи ненависної війни. Є лише цей дивний, майже хворобливий магнетизм, який тягне мене до нього всупереч усьому.