Глава 3. Гіркий присмак срібла

Селена

Повітря в залі стає таким густим, що я ледь можу вдихнути. Воно просякнуте важким ароматом воску, дорогого вина та лицемірства, від якого паморочиться в голові. Рука Алістера на моїй талії відчувається як розпечене залізо, навіть через шари дорогої тканини. Я відчуваю кожен його палець, кожну лінію його долоні, і це фізичне усвідомлення його присутності принижує мене більше, ніж сам факт капітуляції. Коли музика нарешті вщухає, я роблю крок назад, з силою вириваючи свою долоню з його хватки. Пальці німіють, а серце б'ється об ребра, наче загнаний звір.

— Мені зле, — кидаю я, не дивлячись йому в очі. Я боюся побачити там ту саму самовпевнену іскру, яку бачила в саду. — Надто багато... пишноти.

Я не чекаю на відповідь чи дозвіл. Розвертаюся і майже біжу крізь натовп, що розступається перед «майбутньою імператрицею». Я бачу їхні погляди, що миготять, наче в калейдоскопі: заздрість молодих дворянок, чия доля здається їм менш яскравою; прихована жалість старих радників; хижа цікавість чужинців-північан. Для них я — сюжет для пліток, розмінна монета у грі титанів. Для Алістера — територія, яку він щойно позначив своїм прапором. А для себе?

Я вилітаю на одну з дальніх терас, де нічна прохода нарешті вдаряє в обличчя, змиваючи задуху зали. Сльози, які я так відчайдушно стримувала перед ним, зціпивши зуби до болю, тепер обпікають щоки. Срібло моєї сукні мерехтить під холодним місяцем, нагадуючи мені про ціну, яку за мене заплатили. Я виглядаю як коштовність, але почуваюся як раб, якого виставили на огляд у найкращому вбранні. Кожен діамант на моїй шиї здається важким каменем, що тягне на дно.

— Селено! — тихий, тривожний голос матері змушує мене здригнутися.

Вона виходить із тіні кам'яних колон, її шовкова шаль тихо шелестить об мармурову підлогу. Мати підходить і обережно, майже боязко, кладе руки мені на плечі. Її дотики завжди були моїм якорем, але сьогодні навіть вони не можуть вгамувати шторм усередині.

— Чому ти плачеш, люба? Все ж пройшло... гідно. Ти виглядала як справжня королева. Ти трималася так впевнено, що ніхто й не запідозрив...

— Гідно? — я різко обертаюся, захлинаючись від гніву та болю, скидаючи її руки. Мій голос тремтить від образи. — Мамо, батько щойно продав мене! Виставив на торги, як коня чи клаптик родючої землі! Він обіцяв мені вибір, обіцяв, що я буду вільна в стінах цього дому, а натомість віддає мене цьому... північному варвару. Ви бачили його погляд? Він не дивиться на мене як на людину. Він вивчає свої нові володіння!

— Тише, доню, тише, — вона знову намагається підійти, витирає великим пальцем мою сльозу, але її власні очі сумні й втомлені, підбиті темними тінями безсонних ночей. — Іншого виходу не було. Твій батько тижнями не спав, зачиняючись у кабінеті з картами й радниками, намагаючись виторгувати хоча б якісь кращі умови. Алістер Дельгард не залишив нам вибору. Його армія — холодна, нещадна машина — стоїть прямо біля наших кордонів. Якби не цей шлюб, Селі, завтра тут була б пустеля. Замість музики ми б чули крики, а замість шовку ти б носила кайдани.

— Я хотіла жити тут! — мій голос зривається на крик, що губиться в нічному саду. — Я хотіла бачити наш сад щоранку, дихати цим солодким повітрям, знати, що я вдома... А тепер я маю їхати в його крижане пекло. Стати нареченою тирана, чиї руки по лікті в крові нашого народу. Я буду замкнена в камінній вежі під наглядом його псів!

— Селено, послухай мене, — мати бере моє обличчя в долоні, змушуючи подивитися на неї. У її очах — вікова мудрість жінок нашого роду, які вміли виживати там, де чоловіки гинули. — Можливо, саме там на тебе чекає щастя. Тобі все одно час виходити заміж, така доля принцес. І хто знає... може він зовсім не тиран. Таким був його батько, ми всі це знаємо, він був засліплений жадобою. Але про самого Алістера ходять різні чутки. Посли кажуть, він справедливий, хоч і суворий. Він навів лад у своїх землях без зайвих страт.

— Я знаю, який він, мамо, — я заплющую очі, і перед ними миттєво постає його образ: легка, майже непомітна посмішка в саду, коли він слухав мою зухвалість. — Він хитрий. Він грав зі мною, як кіт із мишею, насолоджуючись моїм невіглаством ще до того, як я дізналася його ім'я. Він не шукає дружину, щоб розділити з нею життя. Він шукає трофей, символ своєї перемоги, щоб повісити його над своїм каміном і хвалитися перед іншими завойовниками.

Мати зітхає і притискає мою голову до своїх грудей. Я відчуваю заспокійливий запах її парфумів з нотками троянди — аромат дому, тепла і захищеності, який я скоро втрачу назавжди.

— Жіноча доля часто схожа на війну, Селі. Але іноді перемогу здобуває не той, хто має сильніший меч чи більшу армію, а той, хто має терпіння і розум. Твоє серце — твоя найголовніша зброя.

Я відсторонююся, повільно витираючи обличчя краєм прозорої накидки. Моє дихання вирівнюється. Гіркота все ще пече в горлі, немов отрута, але десь глибоко всередині, під шарами паралізуючого страху і дитячого болю, починає прокидатися щось інше. Щось гостре, як уламок криги. Холодна, нещадна рішучість.

Виходу немає. Батько здався перед силою сталі. Країна здалася перед страхом руйнування. Моє життя відтепер приречене на цей золотий ланцюг, що тягнеться далеко на Північ, у землі вічної зими.

Я повертаю голову в бік зали й дивлюся крізь високі вікна на вогні палацу. Там зараз Алістер, у центрі загальної уваги, п’є вино і святкує свою чергову безкровну перемогу. Він думає, що купив мене.

— Добре, — шепочу я, стискаючи кулаки так міцно, що гострі нігті впиваються в долоні, залишаючи червоні півмісяці. — Якщо він хоче трофей — він його отримає. Але я обіцяю тобі, мамо: цей трофей стане кісткою в його горлі. Він хотів прикрасу для своєї корони? Він отримав прокляття. Я не буду покірною дружиною, що чекає на його ласку. Я буду його найбільшим прорахунком.

Я розправляю плечі й піднімаю підборіддя. На моєму обличчі застигає маска спокійної, величної гідності. Моя війна тільки починається, і цього разу я виберу власне поле бою.