Глава 2. Холодний розрахунок

Алістер

Корона тисне. Не металом і не камінням — вона тисне відповідальністю, яка пахне горілим деревом і запеченою кров’ю.

Я стою біля вікна гостьових покоїв, заклавши руки за спину, і дивлюся на квітучі сади цього королівства. Тут усе надто м’яке. Надто солодке. Мій батько заварив цю кашу, він кинув легіони у вогонь заради амбіцій, а потім мав нахабство померти, залишивши мені розтерзану імперію. На моїй батьківщині, там, на Півночі, сонце — рідкісний гість, а люди міцні, як скелі. Там знають: слабкий король — це мертвий король. А я не збираюся вмирати. Принаймні, не сьогодні.

Позаду чути скрип шкіряних чобіт. Це Едріан — мій капітан гвардії і єдина людина, якій я дозволяю бачити себе без парадного мундира.

— Ти вже обрав її серед інших? — Едріан зупиняється поруч, так само дивлячись на сад. — Твоя наречена капризна, Алістере. Весь палац шепочеться, що принцеса Селена скоріше вип’є отруту, ніж піде під вінець із «північним звіром».

— Нехай шепочуться, — відрізаю я, не відводячи погляду від стежки, де вранці зустрів її. — Мені не потрібна її любов, Едріане. Мені потрібна її кров. Її родовід — це легітимність моєї влади над цими землями. Якщо я просто заберу корону силою, я отримаю партизанську війну на десять років. Якщо я візьму її в дружини — я отримаю лояльність її народу. Вона — мій замок, мій ключ до спокою на півдні, поки я буду приборкувати бунтівних герцогів на Півночі.

— Жорстоко, — усміхається капітан. — Вона ж гарна.

Я згадую нашу ранкову зустріч у саду. Я не планував цього. Просто хотів подивитися на територію, яку збираюся приєднати. А знайшов її.

Вона сиділа там, наче срібна іскра серед зелені. Зухвала, гостра на язик, з очима, у яких палає така гордість, що її вистачило б на цілу армію. Коли вона прийняла мене за офіцера, я відчув дивний азарт. Вперше за роки на мене дивилися не як на символ влади, а як на чоловіка.

«Хай він навіть не мріє... Я не військовий трофей».

Я ледь не засміявся їй в обличчя. Маленька принцеса навіть не підозрює, що її батько вже підписав папери. Що вона вже належить мені від кінчиків своїх зухвалих пальців до останньої шпильки в зачісці. Її рука на моєму ґудзику була справжньою провокацією. Вона грала з вогнем, думаючи, що я — лише іскра. Вона не знала, що я — пожежа.

— Вона не просто гарна, — я згадую, як сяяли її очі. — У ній є вогонь. А вогонь загартовує сталь. Селена зробить мою владу беззаперечною. Слабкий союзник тягне на дно, а така жінка, як вона... вона змусить їх схилити коліна швидше, ніж мої мечі.

Вечірня зала зустрічає мене золотим блиском і фальшивими посмішками. Коли я входжу, натовп затихає. Селена стоїть поруч із батьком. Срібна сукня облягає її фігуру, наче друга шкіра, а діадема в її волоссі виблискує під світлом сотень свічок. Вона бліда, але тримає спину так рівно, ніби під тканиною в неї сталевий стрижень. Вона дивиться на мене, і я бачу момент, коли до неї доходить істина. У її очах спалахує шок, а потім — справжня, непідробна лють.

Вона прекрасна у своєму гніві.

Я йду до неї, і кожен мій крок — це твердження моєї влади. Її врода окупає будь-який її примхливий характер. Нехай вона шипить, як розгнівана кішка, нехай зневажає мене — це навіть краще. Мені не потрібна лялька. Мені потрібна жінка, яка зможе вистояти поруч зі мною на крижаному троні Півночі.

Коли я беру її руку, я відчуваю, як вона тремтить. Не від страху — від напруги.

— Ви мали рацію, Селено, — шепочу я їй на вухо, впиваючись ароматом її парфумів. — Деякі фортеці не беруть штурмом.

Я стискаю її пальці трохи міцніше, ніж того вимагає етикет. Вона — мій трофей. Найдорожчий, найскладніший і, безперечно, найбажаніший. Я привіз війну до її порогу, але тепер я зроблю все, щоб ця жінка стала моєю перемогою.

— Ласкаво просимо до моєї колекції, — додаю я, відчуваючи, як її гнів гарячою хвилею передається мені.

Шлюбний контракт — це лише папір. Справжня битва між нами тільки починається. І, дивлячись у її розлючені очі, я розумію: це буде найкраща війна в моєму житті.

— Дозвольте, принцесо? — я не питаю, я веду її до центру зали.

Я кладу руку їй на талію, відчуваючи, як вона напружується під моїми пальцями. Ми кружляємо, і я веду впевнено, наче на полі бою. Кожен мій крок вивірений, кожен рух — владний. Селена змушена слідувати за мною, хоча її погляд обіцяє мені повільну смерть.

— Як для варвара, Алістере, ви надто добре танцюєте, — цідить вона крізь зуби, намагаючись тримати дистанцію, яку я невблаганно скорочую.

Я схиляюся до її вуха, так, щоб мої губи майже торкалися її скроні.

— Я також надто молодий для того образу старого монстра, який ви собі вигадали, принцесо, — тихо відповідаю я. — Тож готуйтеся: ваше життя зі мною буде сповнене розчарувань. Бо я звик руйнувати чужі очікування.

Вона збивається з кроку лише на мить, але я міцно тримаю її, не даючи впасти. Її врода окупає її характер. Поки що.

— Ви назвали мене трофеєм, — кидає вона, знову знаходячи рівновагу.

— Так, — я дивлюся прямо в її розширені зіниці. — Але я завжди дуже дбайливо ставлюся до своїх найцінніших речей.

Музика замовкає, але я не поспішаю відпускати її талію. Хоч наш шлюб гарантує мир на цих землях, наша з нею особиста війна тільки починається.