Розділ 14. Софія

Сукня здавалася чужою. Холодна, важка, надто розкішна для мене, наче вона належала комусь іншому, тій дівчині, яка добровільно йде під вінець. Кожен шов тиснув, мереживо дряпало шкіру, і я відчувала себе не нареченою, а лялькою, яку нарядили для чужої забави.

Владислав стояв поруч, уважно спостерігаючи, як я рухаюся. Його очі були гострими, наче він оцінював річ, а не людину.
— Ти повинна навчитися тримати себе, Софіє, — його голос звучав холодно. — У день весілля ти не маєш виглядати так, ніби хочеш втекти.

Я хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі. У цей момент двері рипнули, і я почула кроки.

Антон... Він зайшов у вітальню, і на мить мені здалося, що час зупинився. Його погляд вп’явся в мене, і я побачила те, чого так не вистачало у Владиславових очах. Захоплення. Справжнє, живе. Воно було заховане за холодною маскою, але я відчула його, так само виразно, як відчуваєш подих вітру на обличчі.

Я стояла в сукні, що тиснула на плечі, і дивилася на Антона, намагаючись не видати власного серця, яке шалено калатало. Його мовчання було важчим за будь-які слова.

А Владислав… він говорив далі, наче нічого не сталося.
— Тобі личить, — кинув він сухо, наче про нову прикрасу.

Я підняла очі на Антона. І в ту мить мені хотілося закричати: «Врятуй!» Але губи залишалися зімкнутими.

Його холодна усмішка лише більше різала мені серце. Бо я знала, що він теж бореться. Але не за мене, а із собою. Коли вони обоє дивилися на мене, мені здавалося, що я задихаюся. Владислав своїм хижим поглядом власника, впевненого, що здобич уже у нього в руках. І Антон своїм холодним, ніби відстороненим… але я бачила крізь нього. Його очі зрадницьки світилися тим, що він не мав права відчувати.

І саме це було найстрашніше. Я ненавиділа Владислава. Його силу, його жорсткість, його брутальне «ти належиш мені». Кожен його дотик змушував мене відчувати себе брудною, а кожне слово — слабшою. Він наче відбирав у мене право дихати. І водночас я боялася його так, як ще нікого не боялася у своєму житті.

А Антон… він був іншим. І водночас, не кращим. Бо він бачив усе. Бачив мої сльози, мій протест, мої спроби вирватися. І все одно мовчав. Приховував те, що коїлося в ньому, прикривався байдужістю. Я не знала, що гірше: його холод, чи його мовчазне співчуття. Я не могла йому довіряти. І не мала права.

«Вони обоє — брати. І вони обоє проти мене», — промайнула думка. Весілля вже завтра. Всього одна ніч лишилася, перш ніж мене змусять назвати себе дружиною того, кого я відчуваю лише відразою. І від цього ставало так боляче, що хотілося роздерти на собі цю кляту сукню, вирватися босоніж в ніч і бігти, поки є сили.

Я стискала пальці в кулаки, вдивляючись у своє відображення у дзеркалі. Ні. Я не здамся. Навіть якщо завтра весілля. Навіть якщо всі навколо вважають, що я вже приречена.

Я знайду спосіб зірвати це. Бо краще вмерти, ніж жити у цьому золотому полоні.
Я зняла з себе сукню так швидко, наче вона обпекла мене. Тканина з глухим шелестом впала на підлогу, а я впала поруч на край ліжка й обхопила голову руками.

У вітальні ще чулося, як Антон відкривав пляшку, тріск пробки та тихий дзенькіт скла. Владислав замкнувся у своєму кабінеті, і його кроки стихли за масивними дверима. У домі запанувала тиша, від якої хотілося кричати.

Я лежала в темряві й думала. Про завтрашній день. Про те, як чужі руки знову торкатимуться мене. Про те, що після першої шлюбної ночі я вже ніколи не зможу вирватися.

Сльози стікали по щоках, я намагалася їх витерти, але вони з’являлися знову й знову. І десь між цими думками я зрозуміла, що не зможу витримати. Я мушу щось зробити. Мушу зірвати це весілля будь-якою ціною.

Час тягнувся повільно, стрілки на годиннику повзли, немов знущалися з мене. Дім завмер, ніби заснув. І тоді я почула тихі кроки. Ледь чутні, обережні, майже злодійські. Мої груди стиснулися від страху. Владислав? Але дверна ручка повернулася повільно, і я завмерла.

У кімнату увійшов Антон. У його руці була та сама пляшка коньяку, наполовину порожня. Обличчя злегка втомлене, очі блищали дивним вогнем. Сумішшю гніву, смутку й чогось, що я не могла назвати.

Він зачинив двері за собою й кілька секунд мовчки дивився на мене. Я відчула, як серце почало битися швидше, а тіло охопила напруга.

— Що ти тут робиш? — прошепотіла я, ховаючи сльози, які ще блищали на щоках.

Антон пройшов ближче, сів на край ліжка, поклав пляшку на підлогу й нахилився до мене. Його голос був тихим, але різав тишу, наче ніж:
— Хотів переконатися, що ти ще дихаєш.

Я зустріла його погляд. І між нами знову спалахнула та сама іскра, від якої я водночас тремтіла й жила. Його слова змусили мене здригнутися. «Хотів переконатися, що ти ще дихаєш». Наче все, що відбувалося зі мною, було не просто весільними приготуваннями, а якоюсь хворобою, яка може вбити мене зсередини.

— А ти сподівався, що ні? — прошепотіла я з гіркою усмішкою.

Антон на мить відвів очі, і в тій паузі я вловила більше правди, ніж у будь-яких словах.

— Тоді б, можливо, мені стало легше, — відповів він холодно, але голос зрадницьки затремтів.

Моє серце стиснулося.

— Тобі легше від моєї смерті?

Він подивився прямо на мене. Його погляд був різкий, палаючий, і від нього я відчула, як повітря між нами стало важким.

— Легше, ніж від того, що чекає завтра.

Ми мовчали кілька секунд. Його слова зависли між нами, мов заборонений дотик.
Я відчула, як мої губи тремтять.

— Ти міг би… допомогти мені.

— Допомогти? І що ж ти пропонуєш? Викрасти тебе серед ночі? Вивести з-під носа в мого брата? — Антон коротко засміявся, але без радості.

— Так! — я схопилася, не стримавши голосу. — Краще втекти, ніж віддати себе йому!

Я зрозуміла, що сказала це занадто голосно, і притиснула долоню до вуст. Але Антон лише дивився на мене. Дивився так, наче перед ним стояло не беззахисне пташеня, а жінка, яка готова кинути виклик світу.