Розділ 13. Антон

Я витримав у ресторані рівно стільки, скільки міг. Хвилина за хвилиною бачити, як Владислав тримає Софію поруч із собою, як підбирає для неї тон весілля, як вчить її, де стояти й що говорити… це було гірше за катування. Я знав, що ще трохи і зірвуся. Тому зробив єдине, що міг. Вийшов.

Машина винесла мене з-під блиску яскавих вивісок і чужих усмішок на вулиці міста. Я їхав, не думаючи, куди. Просто хотів заглушити шум у голові, втопити той вогонь, що роз’їдав мене зсередини.

Перший ліпший бар трапився на розі. Не елітний заклад, не під Владиславів смак, а простий, напівтемний, із запахом тютюну й дешевої кави, зі старим роком у колонках. Те, що треба.

Я зайшов всередину, відчувши, як на мене обернулися кілька випадкових відвідувачів. Зняв піджак, кинув його на спинку стільця біля барної стійки й сів.

— Віскі, — сказав я коротко барменові. — І не шкодуй.

Склянка з’явилася переді мною за секунду. Я взяв її, обернув у руках і одним ковтком спорожнив. Горло обпекло, але це було добре. Хоч щось відволікало від того пекла, яке я носив у собі.

Я замовив другу. Потім третю. Десь між другою й третьою в голові стало легше. Думки все ще крутилися навколо Софії, її очей, її голосу, але алкоголь все притуплював.

«Вона — наречена мого брата. Це все, що треба пам’ятати», — повторював я собі, стукаючи пальцями по склянці.

Але з кожним ковтком я розумів, що забути її буде важче, ніж я думав. Я вже допивав четверту, коли відчув на собі чийсь погляд.
Підняв очі — біля стійки поруч стояла дівчина. Струнка, у короткій сукні, з темним волоссям, яке хвилями спадало на плечі. У руках вона крутила коктейль, а в усмішці було більше впевненості, ніж у більшості чоловіків у цьому барі.

— Ти виглядаєш так, ніби хочеш забути весь світ, — сказала вона грайливо, сідаючи ближче.

— А якщо я саме цим і займаюся? — буркнув я, ковтаючи залишки віскі.

Вона засміялася. Легко, дзвінко. Погляд був відвертий, з викликом.

— Тоді дозволь допомогти.

Я подивився на неї уважніше. Красиве обличчя, яскраві губи, довгі ноги. І все ж... щось не те. Я намагався відчути хоч іскру зацікавлення, але натомість у голові, проти моєї волі, виник інший образ.

Світле волосся, великі очі, що горять протестом, губи, які з тремтінням вимовляють «не змушуй мене»… Я різко відвернувся, відкинувшись на спинку стільця.

— Ти гарна, — сказав холодно, — але не вражаєш.

Дівчина кліпнула здивовано, ніби не звикла до такого.

— І чим же я не вгодила?

Я лише скривився. Як пояснити, що проблема не в ній? Що навіть найяскравіша усмішка тут не зрівняється з тією впертістю, тим відчаєм, який світиться в очах Софії?

— Не той тип, — відрізав я коротко й махнув барменові долити ще.

Дівчина щось пробурмотіла, закотивши очі, й пішла, залишивши мене самого. Я знову підніс склянку до губ. І зрозумів, що мене нічим не відволікти. Бо Софія вже стала моєю найгіршою отрутою.

Я ще довго сидів над склянкою, дивлячись крізь бурштинову рідину так, ніби там могла знайтися відповідь. Бар поволі наповнювався шумом голосів, хтось сміявся за більярдним столом, хтось сперечався через музику, але все це зливалося в глухий фон. Мені тут не було місця.

Я кинув кілька купюр на стійку й піднявся, відчуваючи, як ноги трохи важчають від випитого. Не настільки, щоб втратити контроль, але достатньо, щоб у голові стало розмитіше, а в душі ще порожніше.

На вулиці дихалося легше. Осіннє повітря било холодом, від чого всередині на мить прояснилося. Я сів у машину, увімкнув запалення й завів двигун.

Їхати до дому не хотілось. Я міг би зникнути, загубитися десь на ніч у готелі чи поїхати до знайомих. Але тягло назад. У той дім, який я ненавидів. До тієї дівчини, яку не мав права навіть думати називати своєю.

Я вилаявся крізь зуби й різко натиснув на газ. Місто миготіло вогнями, але я бачив лише її обличчя. Те, як вона падала мені в руки. Тремтіння її пальців. Її тихий голос у машині: «Не кажи йому…» Я божеволів. Але йшов на це свідомо.

Коли переді мною виріс знайомий фасад будинку, я відчув, як у грудях стискається щось важке. Я зупинив машину, вимкнув фари й кілька хвилин сидів у темряві, намагаючись переконати себе не заходити.
Але потім видихнув і все ж вийшов.

Бо скільки б я не тікав, від неї не втечеш. Софія вже була моїм прокляттям. Я ледве втримував рівновагу, переступаючи поріг дому. Алкоголь зробив кроки трохи важчими, але свідомість залишалася гострою. У холі було світло, і з першого ж погляду я зрозумів, що не дарма мене тягнуло сюди.

У вітальні, під світлом кришталевої люстри, стояла Софія у білій весільній сукні. Мої груди стисло так, що я ледь не зупинився на місці.

 Тканина ніжно огортала її тіло, мереживо торкалося плечей, спадаючи м’якими лініями. Вона виглядала тендітною і водночас величною, наче створена для цієї ролі нареченої, але її очі… Вони руйнували всю ілюзію. Повні відчаю, вони шукали вихід, благали про спасіння. У цьому погляді не було щастя, не було очікування, а лише безмовний крик.

Я проковтнув клубок у горлі. Вона була неймовірна. Найкрасивіша, яку я будь-коли бачив. І водночас — найнещасніша.

Я бачив, як сукня підкреслює її ніжність, як білий колір контрастує з червоним відтінком щік і тремтінням губ. Вона нагадувала ангела. І саме це розривало мене зсередини. Бо я хотів милуватися нею, п’яніти від її краси, але в кожній деталі, у кожному русі я бачив біль.

— Ну як тобі? — голос Владислава вивів мене з заціпеніння. Він стояв поруч, руки за спиною, впевнений у собі, наче художник, що демонструє світові свій витвір.

Я ковтнув повітря, не зводячи очей із Софії. Вона дивилася на мене так, ніби в мені шукала рятівну нитку. І я відчув, як серце божеволіє, б’ється швидше, ніж будь-коли. Вона була прекрасна. І ця краса була моїм найжорстокішим покаранням.

Я змусив себе відірвати погляд від Софії, хоча кожна клітина тіла кричала дивитися далі. Пальці ледь помітно здригнулися, коли я засунув руки до кишень, аби не видати тремтіння.