Розділ 12. Антон

Я піднявся нагору повільно, відчуваючи, як кожен крок відлунює у голові. Цей будинок був надто тихим, але водночас у ньому відчувалося, що навіть стіни тут підслуховують. Владислав вмів створювати атмосферу контролю навіть без своєї присутності.

Я зупинився перед дверима його...ні, тепер її спальні. Постукав, і не чекаючи дозволу, відчинив.

Софія сиділа біля вікна, підібравши ноги під себе, і дивилася у двір. Сонце падало на її волосся, перетворюючи його на золото, але обличчя було блідим і втомленим. Вона озирнулася, і я побачив у її очах ту ж саму суміш ненависті і надії, яку вона не вміла ховати.

— Чого тобі? — її голос звучав сухо.

Я сперся на дверну раму, намагаючись виглядати невимушено.

— Владислав чекає на тебе в ресторані. Тому, нам доведеться їхати.

Вона скривилася, різко відвертаючись назад до вікна.

— Я нікуди не поїду.

— Повір, я б із задоволенням залишив тебе тут, — кинув я з іронією. — Але це не прохання. Це наказ мого брата.

Вона підхопилася на ноги, її голос задрижав, але в словах була сталь:
— Ти завжди робиш усе, що він скаже? Навіть не намагаєшся заперечити?

Я вдихнув глибоко, щоб стриматися.

— Бо я знаю Владислава краще за тебе, — відповів холодно. — І знаю, що сперечатися з ним — це як кидати камінь у стіну. Стіну ти не проб’єш, тільки руки покалічиш.

Софія підійшла ближче, і я відчув її гнів, що йшов від кожного слова.

— А може, ти просто такий самий, як він? Вам обом подобається, коли я безпорадна?

Я вдягнув на обличчя свою улюблену маску байдужості.

— Думай, що хочеш. Але за півгодини ми виїжджаємо.

Я розвернувся, ховаючи власні думки. Бо якби я залишився ще на хвилину, вона побачила б те, чого я не хотів відкривати навіть собі.

Софія стояла посеред кімнати, схрестивши руки на грудях і з викликом дивлячись мені в очі.

— Я не поїду, чуєш? — її голос зривався від емоцій. — І не змушуй мене!

Я холодно всміхнувся, ховаючи все, що відчував.

— Я не змушую. Це робить Владислав. А моє завдання лише доставити тебе туди, де він чекає.

— Ти такий самий, як він, — кинула вона з гіркотою. — Холодний та безсердечний…

Я вже хотів відповісти, коли вона раптом хитнулася. Її обличчя зблідло ще більше, очі на мить втратили фокус, і перш ніж вона встигла вхопитися за щось, вона впала просто мені в руки.

Я інстинктивно зловив її, притиснувши до себе. Її тіло було легким та теплим. Я відчув її ніжний, жіночний запах, і серце вдарило сильніше, ніж я хотів собі дозволити.

Вона кліпнула очима, намагаючись зосередитися.

— Відпусти… — прошепотіла ледь чутно.

Я відкашлявся, ховаючи хвилювання за звичним спокоєм, і допоміг їй сісти на край ліжка.

— Це від стресу, — сказав рівно, наче лікар, який ставить очевидний діагноз. — І від голоду. Ти ж нічого не їла толком.

Вона відвернулася, але я бачив, як тремтять її пальці.

— Я впораюся сама…

— Ага, — я схрестив руки на грудях. — Саме так, як впоралася хвилину тому, коли мало не впала на підлогу.

Вона зиркнула на мене з образою, але в її очах майнула та сама іскра — миттєва та небезпечна. Та, яку я не мав права помічати, але яку бачив кожного разу, коли ми опинялися надто близько.

Я відвернувся, аби приховати те, як швидко б’ється моє серце.

— Збирайся. Я почекаю внизу. Через півгодини ми виїжджаємо, і краще, щоб ти не змусила мене тягти тебе силоміць.

Я залишив кімнату, закривши за собою двері, але ще довго відчував тепло її тіла на своїх руках.

Через двадцять хвилин Софія вже була готова. Машина м’яко котилася трасою, а я тримав погляд на дорозі, вдаючи, що мене зовсім не хвилює тиша, яка повисла між нами. Софія сиділа поруч, склавши руки на колінах, і дивилася у вікно. Від її мовчання в салоні ставало ще тісніше.

Через кілька хвилин вона нарешті заговорила, тихо, наче боялася, що хтось на вулиці може почути:
— Антоне…

Я краєм ока глянув на неї.
— Що?

Вона стиснула пальці ще міцніше.
— Не кажи йому… про те, що сталося в кімнаті. Про те, що мені стало зле.

Я повів плечем, намагаючись зберігати байдужість.
— А чому ні? Він має знати, що його наречена ледь не знепритомніла.

— Бо тоді він подумає, що я слабка, — відповіла вона різко. Потім трохи знизила голос: — Він використає це проти мене.

Я стиснув кермо так, що кісточки пальців побіліли. Вона мала рацію. Я знав Владислава. Він не пожалів би її, а зробив би слабкість ще однією зброєю.

Я відкинувся на сидіння та зробив глибокий вдих.

— Добре. Я нічого не скажу.

Вона здивовано подивилася на мене, наче не очікувала згоди.

— Ти обіцяєш?

Я зберігав кам’яний вираз обличчя, хоча всередині щось стискалося від її тону.

— Обіцяю. Але ти повинна їсти. Інакше наступного разу мене поряд може не бути.

Вона відвела погляд у вікно, й я помітив, як на її губах з’явилася тінь усмішки. Така маленька, але достатня, щоб я відчув, як у грудях знову щось небезпечно ворухнулося.

Я стиснув зуби й зосередився на дорозі.
Я мав залишатися холодним та байдужим.
Але з кожним кілометром поруч із нею це ставало дедалі важче.

Ми під’їхали до ресторану, і серце в мене важчало з кожним метром. Це місце було обрано Владиславом не випадково. Фасад із колонами, величні сходи, вітражі, що відбивали сонце так, ніби він збирався грати не весілля, а коронацію.

Я заглушив двигун, перш ніж вийти. Софія сиділа нерухомо, стискаючи ремінець своєї сумки так, що він ледь не порвався. Її плечі були напружені, погляд спрямований вперед, мов у засудженої, яку ведуть на страту.

— Ходімо, — сказав я рівно, відчинивши двері.

Вона зиркнула на мене так, ніби шукала вихід. Але виходу не було. Вона зітхнула й повільно вийшла з машини.

Всередині ресторану було тихо, ще порожньо, лише персонал метушився зі скатертинами та квітами. Величезна зала з кришталевими люстрами здавалася занадто яскравою для тієї темряви, що я відчував усередині.