Розділ 11. Антон

Будинок Владислава був надто тихим без нього. Усе тут блищало, сяяло, але виглядало мертвим. Як музей, у якому не можна торкатися нічого руками. Я зручніше вмостився на дивані у вітальні, увімкнув телевізор і ліниво перемикав канали, намагаючись хоч якось розвіяти нудьгу.

І тоді почув тихе шкряботіння десь зі сторони кухні. Я примружився. Ну що ж, здається, у цьому домі все ж є життя.

Обережно визирнув із-за спинки дивана і мало не засміявся. Софія, босоніж і в простій домашній футболці, кралася до холодильника так, ніби планувала пограбування. Відчинила дверцята, схопила якийсь контейнер і почала жадібно їсти прямо там, не озираючись.

Я не втримався.

— Ого, — заговорив я, вдаючи серйозний тон, — та в нас тут справжня злочинниця! Ви гляньте, як майстерно обкрадає холодильник свого нареченого.

Вона здригнулася так, що ледь не впустила коробку. Широко розкриті очі блиснули на мене, а щоки вмить спалахнули рум’янцем.

— Ти… — вона затнулася, намагаючись швидко проковтнути шматок. — Ти що тут робиш?!

Я розсміявся й театрально підняв руки.

— Вибач, не хотів налякати. Я ж просто мирно лежав на дивані й намагався подивитись телевізор. А потім — бах! І бачу, як наречена Владислава влаштовує рейд на кухню.

Вона фиркнула, намагаючись надати собі серйозності, але шматочок чогось смачного так і залишився на її губі.
Я хитро прищурився.

— До речі, — вказав пальцем, — ти або дуже голодна, або тренуєшся їсти так, щоб за тобою ніхто не встигав.

Софія швидко витерла губи долонею, і від цього виглядала ще більш розгубленою.
Я ж не стримав усмішки.

— Розслабся, я нікому не розповім, — додав я тихіше, нахилившись до неї. — Це буде наша маленька таємниця.

Її погляд блиснув сумішшю злості й здивування. І саме ця суміш, чомусь, подобалася мені більше за будь-які ідеальні усмішки.

Софія швидко зачинила холодильник і поставила контейнер на стіл, наче я зловив її на місці злочину.

— Ти міг хоча б попередити, що залишаєшся тут, — буркнула вона, намагаючись відновити свій гідний вигляд.

Я вмостився на стільці навпроти, схрестивши руки на грудях.

— А ти, могла б поїсти за сніданкои.

Вона зиркнула на мене спідлоба, і від цього погляду у мене десь глибоко смикнулося. Але я зберіг байдужість у голосі.

— Я не збираюся сидіти за одним столом із твоїм братом, — випалила вона різко.

— Це твій вибір, — я знизав плечима. — Але рано чи пізно доведеться. Він не терпить непокори, ти вже б мала в цьому переконатися.

Софія стиснула губи, її руки нервово перебирали край футболки.

— І ти… ти теж вважаєш, що я повинна просто мовчки підкоритися?

Я втупився в неї, довго й уважно. Її очі палали протестом, і саме це полум’я змушувало мене відвернути погляд, щоб не видати себе.

— Моє ставлення нічого не змінить, Софіє, — відповів я спокійно. — У цьому домі вирішує Владислав.

Вона ніби чекала іншої відповіді, іншого слова, хоча б натяку на підтримку. І коли не почула, її плечі опустилися, а обличчя стало ще більш блідим.

Я відкинувся на спинку стільця, зробив ковток води зі склянки й відчув, як у грудях клекотить злість. Не на неї. На себе. Бо я бачив, як вона дивиться на мене з відчаєм і надією водночас. І все одно тримав маску холодного байдужого.

— Запам’ятай, — промовив я, відводячи очі, — не варто гратись з моїм братом. Це завжди закінчується боляче.

Вона зиркнула на мене так, ніби хотіла вдарити, але замість цього мовчки вийшла з кухні, залишивши мене самого серед цієї гнітючої тиші.

Я провів рукою по обличчю. Чорт. Я робив усе правильно. Я мав бути холодним.
Але чомусь саме її кроки, що віддалялися сходами, боліли мені сильніше за будь-які слова.

Я залишився сидіти сам, слухаючи, як її кроки затихають нагорі. На столі залишився контейнер, відчинений холодильник ще віддавав прохолодою і саме це чомусь здавалося теплішим за всю цю кляту розкіш дому Владислава.

Я відкинувся назад і закрив очі. Холод, байдужість, насмішка — це була моя броня. Єдина зброя, яка могла врятувати мене від брата. Бо якби він хоч на мить відчув, що Софія для мене щось значить… він би знищив мене. І її разом зі мною.

Я переконував себе, що правильно зробив. Що відштовхнув її словами, змусив повірити у мою байдужість. Але чому ж тоді всередині пекло?

Я бачив, як вона дивилася на мене. Там було все — протест, ненависть, і щось більше, щось, що я не мав права навіть називати. Її очі благали хоч про крихту підтримки. І я… я відвернувся.

«Так треба», — повторював я подумки, стискаючи кулаки. Але чим більше повторював, тим сильніше розумів, що це брехня. Правда була іншою. Я хотів її.
І чим дужче намагався втекти від цього почуття, тим сильніше воно стискало мене в лещатах.

Я сміявся з себе. Бо це ж абсурд. Вона — наречена мого брата. Дівчина, яку він тримає для себе, а я мушу лише спостерігати й робити вигляд, що мені байдуже. Але байдуже не було. І вже не буде.

Я вже сидів у вітальні, коли на столику завібрував мій телефон. На екрані висвітився Владислав. Я глибоко вдихнув і взяв слухавку.

— Ну як там моя наречена? — його голос звучав рівно, але за цим спокоєм ховалася звична тривога.

— Жива-здорова, — відповів я холодно. — Тільки пожалкувала, що знехтувала сніданком.

У трубці пролунав тихий, майже невидимий сміх.

— Я й не сумнівався. Вперта. Але нічого, я знаю, як із цим боротися.

Я зціпив зуби, аби не сказати зайвого.

— Чого ти від мене хочеш?

— Зробиш мені послугу, — відповів він так, наче йшлося про щось буденне. — Забери Софію й привези до ресторану. Того самого, де буде весілля. Я чекатиму її там.

Я підняв брови, хоча він цього не бачив.

— Ти вирішив влаштувати репетицію?

— Хочу, щоб вона звикала до місця, — сухо відповів Владислав. — І щоб усвідомила, що все вже вирішено.